«Продай, бо жити тобі тут буде нестерпно…»

Ремонт, турботи, вазони з квітами на сходовій клітці, маленькі картинки біля ліфта. Вона любила свою оселю, любила все довкола, навіть сусідів. Мила підлогу на поверсі, витирала стіни і раділа власному затишку. Ольга була тихою, скромною, трохи м’якою на характер, але щирою до глибини душі.

Неприємності почалися вже за місяць. У вазонах регулярно з’являвся попіл і недопалки. Ольга поставила попільницю – вона зникла, як і дві гравюри біля ліфта. Вазони потрощили, земля з квітами валялися на підлозі.

Ольга здогадалася, хто це робить, і, замість сварки, спекла яблучний пиріг та пішла до сусіда. Той відкрив двері, пиріг забрав, але холодно кинув:

– Виховувати мене не треба. Курю, де хочу, а твої квіти мене дратують...

Ольга звернулася до консьєржки. Але та виявилася мамою того самого сусіда і стала на його захист. Інші сусіди або відмовчувалися, або «дружили» з консьєржкою, або взагалі не жили вдома.

Згодом почалися справжні «дива». Ользі дзвонили у двері серед ночі, відключали світло, врізалися в щиток і навіть перекушували дроти. Вона мовчки плакала й терпіла, аж доки консьєржка не підійшла з «люб’язною» пропозицією: мовляв, продай квартиру за безцінь – бо все одно жити тут тобі буде нестерпно, а її син збирається одружуватись…

Усе це Ольга розповідала мені на кухні, схлипуючи. Вона дивилася в одну точку. І раптом у той момент ми обидві зрозуміли, що робити.

Виховувати мене не треба. Курю, де хочу, а твої квіти мене дратують…

Ольга виставила квартиру на продаж. Консьєржці сказала: «Може знайдеться покупець, який купить за справжню ціну, а не за копійки, які ви з синком пропонуєте». Покупці й справді приходили. Але дехто навіть не піднімався нагору, бо консьєржка «зустрічала» їх унизу й переконувала: будинок поганий, труби течуть, звукоізоляція ніяка, а сусіди – суцільні алкоголіки й наркомани.

І тут з’явився останній «покупець»…

Недільного ранку, коли всі сусіди були вдома, двері консьєржки відчинилися й у її кімнатку ввірвалися яскраві циганки з дітьми. Шум, сміх, запах диму, розкиданий попіл. Вони голосно вимагали показати квартиру: «Де наша хата? Тут будемо жити!». Діти носилися поверхом, розсипали речі, дзвонили у двері сусідам. Один навіть порвав рулон туалетного паперу з квартири сина консьєржки та розкидав по всьому коридору.

На поверсі здійнявся гармидер – співи, сміх, кольорові хустки та браслети, метушня дітей. Сусіди, почувши це, повилазили з квартир. А Ольга стояла поруч – спокійна, хоч і втомлена.

Увечері у двері Ольги довго дзвонили. Коли вона відчинила – на порозі стояла консьєржка, її син, сусіди знизу й зверху. Консьєржка тримала в руках торт і шампанське, син – пальму в гарному вазоні.

…За кілька тижнів ми зустрілися з режисеркою театру «Ромен». Вона, харизматична жінка, сміялась:

– Грошей із вас не візьму. Задаток – і то забагато. Найкращу виставу ви вже бачили. Бо справжнє мистецтво – це імпровізація. А ваша історія – це був шедевр!

І, справді, найкращу виставу ми вже бачили – просто на звичайній сходовій клітці багатоповерхівки.

Наталія ЯРЕМЧУК, zyttia.org.