Є зірки, які не треба діставати з неба. Історія на вечір

Трапляється, усе, на що вистачить тебе – це коротка подорож із феєрверками пристрасті і поцілунками на палубі, коли круїзний кораблик пропливає під мостами, бурхливий роман без наслідків і каяття, схожий на торт у розпал дієти – щось, що хочеться тримати в таємниці і згадувати з посмішкою, дивлячись на підвіску у вигляді мушлі на набірному браслеті. 

Тобі ж пропонують сходження на шеститисячники, для якого в тебе ні бажання, ні сил, ні 
підготовки. Ну або в від тебе очікують участі в естафеті «усі по сто». Третьою. 

Про це я думаю, поки розчиняється цукор у вранішній каві, приготованій моїм демоном за таємним рецептом однієї стамбульської відьми. Ми сидимо на даху старого готелю і милуємось видом на палац Топкапи, в який ту відьму не раз кликано.

– Як писав один султан своїй коханій русинці: «Ти мій Стамбул і мій Караман, кохана моя, цінніша за землі Анатолії і Румелії. Прекрасне твоє волосся, брови тонкі, як вигини лука, світло твоїх очей заворожує, я кохаю...

Буду вічно оспівувати тебе, ніби для цього і посланий на цю землю». Гарно, еге ж? Не знаю, чого він очікував від неї, але те, що вона віддавала, наповнювало його ущерть.

 

– Отож добре, коли ти можеш віддати й отримати саме те? – запитую, споглядаючи, як він любовно ховає мішечок із сумішшю трав десь ближче до серця, і зауважую, сміючись, – Ти занадто романтичний сьогодні. Чи ж не через каву? Ти уточняв у відьми дію усіх складників її зілля? 

– Іноді суміш – це щось інше, ніж її складники, – таємниче зауважує демон, дивлячись ніби у сіре зимове небо, а насправді – десь в інший вимір. – Не бійся, нічого страшного не станеться. Хіба може закохаєшся в якогось першого-ліпшого інородця. Але ж ти і без зілля примудряєшся закохуватись, тому – просто пий і насолоджуйся.

Я справді п’ю і насолоджуюсь, милуючись величезними твердодзьобими птахами, які облюбували сусідні дахи:

– Нічого не міняється у світі. Люди потребують кохання і, аби його викликати, використовують приворотне зілля, як і колись.

Демон стинає плечима:

– Не сказав би, що його замовляють частіше, ніж відворотне чи хоч би й різноманітну отруту. Ненависть і бажання звести зі світу – анітрохи не слабші за кохання. 

– Ну так. Але кохання приємніше. Лежати, обнявшись, втомленими любощами – краще ж, ніж споглядати чиїсь передсмертні корчі від отрути. Чи ні?

Ненависть і бажання звести зі світу – анітрохи не слабші за кохання. 

Демон відпиває ковток дивовижної кави і спокійно констатує:

– Кому як. Коло людських пристрастей – то не лиш кохання. З найпростішого є ще бажання влади чи от багатства. Хоч хто сказав, що це не можна поєднати? Отруїв ворога – та і засинай собі в обіймах коханої, втомлений любощами. Життя не обов’язково «або, або», буває також «і, і».

Я сміюсь:

– Ну буває і «якщо, то...», і «от якби...» Особливо, мабуть, популярне «якби».

Демон киває головою:

– У мріях бездіяльних натур – звісно.

Тепер уже я стинаю плечима:

– Чому бездіяльних? Іноді людям хочеться мати фантазії, які не потребують втілення. Є зірки, які не треба діставати з неба. Вони для того, щоб осявати шлях.

Демон задумливо дивиться мені в очі – і в чорних безоднях його очей десь аж на дні, де зазвичай палає найпекельніший вогонь нелюдських пристрастей, вигорілими вуглинами гасне печаль:

– Але ти не хочеш просто осявати шлях. Ти хочеш ще і лежати, обнявшись, втомлена любощами.

Я відводжу погляд на гостроверхі башти Топкапи, які бачили тисячі народжень, страт, кохань і навіть чули вірші султана, присвячені не лиш його коханій русинці:

– Так буває. Те, що ти можеш віддати – іноді зовсім не те, що від тебе очікують...

Наталка МУРАХЕВИЧ, оповідання із серії #покирозчиняється цукор.