Воїн з Волині, який штурмував Курщину: «Я бачив, що мені відірвало ліву руку, права теж була посічена»

Дмитро Повх, який мешкає в селі Підцир’я Камінь-Каширського району, служив у 82-ій десантно-штурмовій бригаді. Він був серед тих, хто влітку 2024 року штурмував Курську область.

Захисник з Полісся тиждень пробув там. Хтось, може, скаже: «Всього сім», але у пеклі війни – це: «Аж сім!». Три дні із них сидів із побратимами в оточенні…

– Лише одиниці з нас залишилися живі. І це з тих, хто отримав поранення, і його змогли звідти забрати та врятувати. У той день, коли мене поранило, в нас 12 чоловік не стало. А за три тижні з 90 бійців залишилося в живих – лише три, – говорить гірку правду солдат.

«Треба говорити не лише про тих, хто загинув, а й про живих згадувати»

З досвіду знаю, що не всі, хто вернувся додому з передової, хочуть спілкуватися для газетної публікації. Не в одному селі чула таке: почекайте, мовляв, – от  закінчиться війна, тоді й будемо все розказувати. Це можна зрозуміти – надто болючі й свіжі спомини про пережите, до яких часто  додаються ще й проблеми, з якими чоловіки стикаються в статусі ветеранів війни, чи на шляху до цього статусу. Тож, зустрівшись із Дмитром, насамперед дякую за те, що погодився на розмову для газетної публікації. Цю згоду він прокоментував так: «Треба говорити не лише про тих, хто загинув, а й про живих згадувати». Одне слово, – не забувати про хлопців, які пройшовши пекло війни, повернулися додому після важких поранень, не лише фізичних, а й психологічних травм, і тепер їм треба заново навчитися жити.

Дмитро свого часу закінчив загальноосвітню школу, а також музичну, де опановував вокал та гру на фортепіано. Вступив у Камінь-Каширське профтехучилище –  вивчився на кухара-кондитера. Ще до війни, у 2020 році, зовсім молодим одружився.

 – За спеціальністю роботи не було, – розповідає молодий чоловік, – і я їздив на заробітки – на будівництві працював. Коли почалася повномасштабна війна, то був якраз у Києві. 24 лютого серед ночі, близько 3-ї години, щось проснувся. Вийшов покурити. Стою, а земля в якийсь момент здригнулася. В останні дні були розмови про те, що може бути війна, але толком ніхто нічого не знав. Коли побачив, як в небі пролетіла ракета, то ми з кількома хлопцями-камінь-каширцями вирішили виїжджати зі столиці. Та й роботодавці сказали, що краще покидати Лівий берег, де ми якраз були, бо ж  можуть міст бомбити, й тоді на Правий берег не переберемося (метро не працювало). Довго шукали перевізника. Знайшли...

У перші два роки великої війни Дмитро Повх за віком не підлягав мобілізації. Жив із дружиною Оксаною в Камені-Каширському. У 2022-му у них син народився.

 –  Війна ускладнила життя, – каже Дмитро. – Не було роботи, бо багато людей сиділи безвиїзно вдома. Я працював на пилорамі за 350 гривень в день, а іншого підробітку не було. І раніше в нас із дружиною траплялися сварки, а оте безробіття ще проблем додало. Закінчилося тим, що ми розлучилися. 25 квітня 2024 року мені виповнилося двадцять п’ять років. А трохи більш як через два тижні, 13 травня, мене забрали на службу. Повістки не вручали – як то кажуть, «бусифікували» на вулиці, а я й не перечив, – війна є війна. Тоді молодий чоловік ще не знав, що втратить в бою руку. Але добре знав, що йде туди, звідки багато хто не вертається живим.

«Нас вчили штурмувати окопи, а я штурмував... Курщину»

Спочатку була  базова підготовка в Старичах на Львівщині. Для Дмитра, хлопця, котрий виріс у селі й до важкої роботи йому не звикати, окопи копати не було проблемою. Складніше, як пригадує, – зі стрільбою, бо «хтось, як «строковики», тримав у руках зброю, а хтось – вперше її взяв». Потім, вже на Житомир­щині, була інтенсивна підготовка – новобранців вчили, як турнікети накладати, кров зупиняти, як правильно окопуватися, спостереження вести.

Про екіпіровку розпитую Дмитра, бо не раз чула, що новобранцям доводиться з допомогою волонтерів, родини одягатися, добувати військову  амуніцію. Чоловік якоюсь мірою спростовує це, й не дивно –  все-таки вже був 2024 рік – не перші тижні повномасштабного вторгнення.

 – Ще в Старичах дали все необхідне для проживання – одягли, взули забезпечили спальними мішками, карематами. Щодо такого необхідного, як бронежилет, то сама плита була надійна (ми пробували прострілювати її – витримувала). А от плитоноска була нікудишня – некомфортна, як панцир. У ній важко було рухатися, її можна було зняти лише через голову, а якщо поранення, то це може бути проблемно. Отоді я з допомогою батьків замовив плитоноску через інтернет. Дорого коштувала – 12,5 тисячі гривень. Але на цей час ми вже одержували грошову виплату, тож мав чим заплатити. А от каску, котра швидше нагадувала каструлю, що злітала з голови, мені вдалося поміняти вже тоді, як після навчання потрапив у свою частину. Написав звіт командиру відділення й одержав іншу, вищого класу – з навушниками, які приглушують звук. 

Після навчання  Дмитро Повх потрапив у 82-у десантно-штурмову бригаду. В середині липня він уже був в своїй частині на Сумщині.

Повістки не вручали – як то кажуть, «бусифікували» на вулиці, а я й не перечив, – війна є війна. 

І там, на полігоні, ще не один тиждень тривала ґрунтовна підготовка, незалежно від погоди. Й про це такий спогад:

 – А літо було жарке – 35– 40 градусів – у відкритому полі нема де сховатися від сонця. Тільки в неділю – відпочинок. Ось тут, на полігоні, нас багато чому навчили. От тільки нас вчили штурмувати окопи, а я штурмував... Курщину. Моя машина третьою заходила на територію росії. Наш комбат казав: «Хлопці, якщо все буде так, як планується, то ми увійдемо в історію, бо станемо першою в світі державою, яка напала на країну, котра проти неї воює!»...

«Помічений міномет, який цілиться, схоже, по вас»

Дмитро був серед тих, хто влітку 2024 року штурмував Курську область. Бої почалися 6 серпня, коли Збройні Сили України перетнули російсько-український кордон поблизу міста Суджа (для довідки: «12 серпня українська влада вперше підтвердила участь ЗСУ в наступі, а 14-го сказала, що українські війська сформували «буферну санітарну зону» у цілях самооборони. На кінець серпня українські війська контролювали близько 1100 км² Курської області»).

 – Після навчання нас (а 95 відсотків тих, хто був на штурмах, навіть строкової служби не проходили) закинули в чужу країну, яка воює проти України. У мене склалася така думка, – розмірковує  Дмитро, – що штурмовиків кинули, як відволікаючий маневр. А вже після нас планувався захід серйознішого (елітнішого) війська. До їхнього приходу ворог мав витратити багато ресурсів, щоб на них не залишилося нічого, чи принаймні – менше, й ворогу довелося  забрати частину військ зі Сходу України, аби зменшити тиск на свої позиції. А вийшло, що росіяни людей не шкодують. Вони не забрали частини своїх військ зі Сходу України, а відправили сюди новобранців без досвіду, як розхідний матеріал. 

А ось щодо того, чи багато наших загинуло, то мій співбесідник, маючи особисті враження, говорить:

 –  По тому, що я бачив, – дуже багато. Зберігся знімок, на якому я – в гурті побратимів, котрі брали участь у штурмах. Лише одиниці з них залишилися живі. І це з тих, хто отримав поранення, і його змогли звідти забрати та врятувати. У той день, коли мене поранило, в нас 12 чоловік не стало. А за три тижні з 90 бійців залишилося в живих – лише три.

  – Ви – щасливчик? – запитую на продовження розмови.

 –  Навіть не знаю, що сказати... Мабуть, там, де я знаходився, мені пощастило... Я мав іти на штурм звечора, але нас взяли наступного ранку. Це вже – 14 серпня. До речі, я був з РПГ («ручним протитанковим гранатометом». – Авт. ) – один на весь взвод. Ми штурмували посадку. Частину відбили й там закріпилися. Чекали допомоги. Її ж не було. Ні артилерією нас не підтримали, ні людьми. Чоловік двадцять окопалися. Всі інші знаходилися позаду – на перезміну. Як РПГешник, я мав прикривати всі кутки. В мене була рація, щоб мені могли повідомити, чи є якийсь рух техніки, відступ очікується чи наступ. І ось я чую по рації, що був помічений міномет, який «цілиться, схоже, по вас» (дрон-коректувальник висів над нами, а чи наш він, чи ворожий – ніхто не говорив).

Перший вистріл міномета пішов у поле – за метрів сто від Дмитра, а другий – уже за метр від нього, й про це в чоловіка такий спомин:

 – Прилетів 120-міліметровий снаряд. Я тільки встиг впасти на дерево й закрити голову руками. Бачив, що мені відірвало ліву руку – вона висіла на сухожиллі. Накладаю турнікет – не можу його затиснути, бо й права рука посічена. Хлопці допомогли. І на праву руку зразу поставили турнікет, але я попросив зняти, бо знав, що коли його перетримати, то буде турнікетний синдром, і тоді закінчиться ампутацією. Вісім годин я лежав в окопі, поки приїхала евакуаційна машина й забрала мене та інших поранених...

Дмитро Повх тиждень був на Курщині. Хтось, може, скаже: «Всього сім», але у пеклі війни – це: «Аж сім!». Три дні сидів із побратимами в оточенні. Потім був штурм трьох лісосмуг, а от на четвертій – противник його вирахував і поцілив снарядом («РПГешників ворог не любить, бо вони багато шкоди завдають і техніці, й особовому складу»).

Згадуючи дні в оточенні,  Дмитро розповів, як над ними пролітало три російські вертольоти, й одного він збив із джавеліна. Правда, коли розповів згодом про цей випадок, то почув: «А в тебе відеодоказ є?» Звичайно, його нема, бо «тоді було не до відео». Ще в останні дні перед пораненням Дмитро підбив ворожий БТР – «поцілив у колісну базу, й він загорівся». А з самого ранку в той день, як поранили, влучив прямо в  моторну частину техніки противника. Це теж зафіксовано лише в пам’яті бійця, який чесно виконував свою непросту роботу на війні...

«А де ти те посвідчення взяв?»

Був госпіталь у Сумах. Там Дмитрові зробили операцію. Ще один шпиталь у тих же Сумах. А звідти, коли стан здоров’я стабілізувався, його відправили в Київ, Пущу-Водицю. А потім мама, Наталія Петрівна, котра працює в Камінь-Каширській районній лікарні молодшою медсестрою, сказала синові: «Давай, додому тебе заберу». І, за направленням, він перевівся у Камінь-Каширський медичний заклад.

 – Тут уже я звільнився зі служби, – розповідає Дмитро. – Поїхав до Львова, у центр воєнної травми «Суперх’юманс», й там мені поставили протез. Він недосконалий в тому плані, що важкий і малофункціональний – без нього простіше, бо він – більше декоративний, щоб рукав сорочки, куртки не був порожній.

Мабуть-таки, держава повинна подбати, щоб ветеран війни мав досконаліший протез? Чи це за кордон треба їхати? Коли про це зайшла мова, Дмитро сказав:

 – Та ні – у нас, в тому ж центрі «Суперх’юманс», добре навчилися робити функціональні  протези – просто є набагато важчі поранені, й таким ідуть насамперед високотехнологічні (біонічні) протези. І я зараз стою в черзі на такий, «розумніший». Як мені повідомили, у березні мають приїхати  спеціалісти з-за кордону – американці, поляки, які цими протезами займаються. Хоч чудово розумію, що руку не замінить ніякий найдосконаліший протез. Але хоч частково можна буде щось робити. Люблю паяти – складати якісь павербанки, ліхтарики. Інколи одною рукою буває дуже непросто це робити. До речі, як вернувся з госпіталю, то боявся зразу за кермо сідати, бо не знав, як поїду. Та взяв у батька машину – доїхав до лікарні й побачив, що – порядок. І коли вже була фінансова спроможність – купив собі автомобіль.

Ми розмовляли з Дмитром у його «Мазді», яка стояла в центрі Каменя-Каширського – навпроти Алеї Слави, котра за чотири роки повномасштабного вторгнення росії поповнилася десятками загиблих захисників України. А як живеться ветеранам війни, які дивом вижили в тому пеклі? Дмитро Повх – один із них – каже:

 – Ще як я був у госпіталі Києва й міг уже виходити на вулицю, то один раз мене приємно вразило таке: до мене підійшла дівчинка років п’яти й подякувала за службу, за те, що воював. У такі моменти я розумію, за що воював. І от я приїхав у Камінь, йду вулицею, а на тебе дивляться, як на якогось прокаженого, – особливо влітку, коли у футболці, а тому впадає у вічі моя ліва рука, точніш те, що її нема. Погляд бував такий: «А ми тебе туди не посилали». Не кажу, що всі, але чимало таких людей, в кого взагалі нема відчуття війни, і якби забрати цю Алею, то можна було б сказати: «А яка у нас війна?».

...Дмитро Повх пішов на війну й вернувся. Судячи з його слів, хтось дивиться з гордістю на земляка, хтось – із подивом, бо сумнівався, що він може стати бійцем – не буде ховатися.

  – Багато хто вважає, – каже чоловік, – що кожен, хто воював за Україну, то вже – Герой. Хоч, повторюся, декому це – байдуже. Особливо образливо, коли у маршрутку зайдеш і показуєш своє посвідчення учасника бойових дій, а на тебе дивляться так, ніби питають: «А де ти те посвідчення взяв?». Не розкажеш кожному про те, що пережив. На Курщині з нами йшли на штурм наші інструктори, які на війні – не перший рік. Ото вони зізнавалися, що такого пекла не було ні у Вовчанську, ні в Куп’янську. Запам’яталися слова одного командира: «Хлопці, не знаю, чи ми виберемося звідси живими, – такого я ще не бачив, щоб летіло все, включно з камінням». Снаряд прилетів, і він моментально загинув – Царство йому Небесне, не мучився.

Катерина ЗУБЧУК.