Світ пізнає... пальцем лівої ноги

Цього 34–річного жителя Благодатного (раніше — ​Жовтневого), що біля Нововолинська, знає багато хто у рідному селищі, адже таких, як він, — ​одиниці у великому місті, а що вже казати про кількатисячне містечко. Хлопець не ходить, не говорить. Але після знайомства з ним та його родиною я зрозуміла, що таких, як Ігор, насправді одиниці на мільйон. І справа аж ніяк не у його хворобі. Ігор — ​це живе втілення теорії, що нічого неможливого не існує, якщо людиною керує бажання навчитися

І НОГАМИ МОЖНА ПРАЦЮВАТИ ЗА КОМП’ЮТЕРОМ

Навряд чи будь–кому, хто заходить до просторої квартири Супрунів, вдасться зрозуміти, яких зусиль вартує хлопцю вимовляти кілька звуків або посміхатися. Його не слухаються ані руки, ані ноги, параліч м’язів обличчя не дає змоги хоча б якось висловитися. Його опора — ​мама Ольга, менша сестра Таня і комп’ютер.

Спочатку важко зрозуміти, як Ігор працює з клавіатурою, адже вона стоїть на підлозі. Для неї мама навіть змайструвала спеціальну підставку, аби було зручніше. Мишка теж на підлозі, і справляється з усім цим … великий палець лівої ноги. Це єдина частина тіла, якою бодай якось хлопець може керувати. За більш як десять років, відколи освоїв таку «технологію» (про це у статті «Комп’ютер Ігор освоїв … ногами» газета «Волинь–нова» писала у номері за 5 лютого 2004 року), навчився стільки, що не кожна здорова людина здатна осягнути. Прекрасно розуміється у програмному забезпеченні, налаштуваннях, не кажучи вже про простіші питання.

Жвава жіночка, що якраз завітала до Супрунів у гості й представилася подругою Ігоря Надією, підтвердила, що з усіма «комп’ютерними» проблемами тепер іде тільки сюди:

— Будете сміятися, але він мені допоміг із такою пікантною ситуацією! Кошенят кицька привела. І де їх подіти? От Ігор мені через оголошення в інтернеті всіх допоміг прилаштувати. Де б я таке у свої 58 придумала?

Хлопець сміється і, як може, киває у відповідь. Він, як ніхто, цінує спілкування та дружбу і знає, що ані вік, ані діагнози цьому не перешкода.

Ольга Миколаївна, мабуть, єдина мама, яка дозволяє синові довго сидіти за комп’ютером. Розповідає, що коли він навіть грає ігри, то рухається і зігрівається. Звісно, міг би просто дивитися телевізор, але тоді не було б циркуляції крові, і не відомо, чи взагалі Ігор жив би… Для людей із паралічем відсутність циркуляції крові — найгірше. Він сам собі вмикає, що хоче, слухає книги, любить дивитися фільми, особливо фантастику. Вже освоїв інтернет–продажі й намагається потрохи заробляти.

 

НАВЧАННЯ ОСИЛИЛИ РАЗОМ ІЗ СЕСТРОЮ

Комп’ютер, окрім розваг, дав можливість здобути і вищу освіту, нехай і не закінчену. Чотири роки хлопець навчався у Нововолинському відділенні Тернопільського національного економічного університету на спеціальності «Облік і аудит». Цей виш не побоявся навчати здібного, з прекрасною пам’яттю, але з обмеженими фізичними можливостями хлопця. Назустріч ішли всі: від студентів до декана. Звісно, вищу освіту можна було б здобувати і дистанційно, але ж, окрім знань, навчання дало таке необхідне для хлопця спілкування з ровесниками та викладачами. Планували, що Ігор міг би дистанційно виконувати якусь роботу за спеціальністю. Так, він робитиме все повільніше, ніж здорові, але не менш відповідально, а можливо, й у рази старанніше. Він любить бути комусь корисним, нехай навіть і веселій подрузі Надії з її кошенятами. Насправді ж йому під силу вирішувати сучасні високотехнологічні завдання.

Його не слухаються ані руки, ані ноги, параліч м’язів обличчя не дає змоги хоча б якось висловитися.

Усі труднощі навчання з братом ділила навпіл молодша на 7 років сестра. Таня так і не зізналася, що заради можливості брата навчатися відмовилася від мрії вступати до київського вишу і стала студенткою тієї ж групи, що й він. Не залишила їй вибору раптова смерть батька, який у прямому сенсі слова був руками і ногами хлопця, тому про навчання далеко від дому не могло бути й мови. І хоча минуло вже десять років, відколи сім’я втратила міцне чоловіче плече, про покійного Володимира тут досі згадують з любов’ю. Та й чи не кожен житель Благодатного може розповісти, як щодня батько зносив уже дорослого сина з другого поверху будинку і вони разом довго гуляли. Він покинув роботу (працював підземним електрослюсарем на шахті) і повністю присвятив себе догляду за сином. Раптовий інфаркт перекреслив усе і став величезним стресом для родини. Якби Ольга не була такою сильною, сім’я легко могла б потонути у вирі безнадії.

 

«ДЕРЖАВНЕ» АВТО ЗА СВОЇ ГРОШІ

 Усім довелося вчитися жити по–новому. Мама тоді перейшла на третину ставки продавця у газетному кіоску, що поруч з її будинком. Інша робота, більш віддалена чи з іншим графіком, Ользі Миколаївні не підходить, адже вона мусить чи не щогодини бігти додому. Згодом син навчився писати і відправляти мамі смс–повідомлення із проханнями за посередництвом інтернету (мобільний телефон для цього не підходить, бо палець лівої ноги не відчує його крихітної клавіатури).

Враз подорослішала й Таня. Вчорашня ліцеїстка одразу навчилася кермувати стареньким «Запорожцем». А за кілька років вона, вважай іще дитина, поїхала на заробітки до Італії. Роботу там вдалося знайти не одразу, всі казали, що замала. Та завзятості дівчині не позичати, і за якийсь час вона таки заробила на те, що сім’ї було вкрай необхідне, — на автомобіль. Про нього і тепер згадують із гірким осадом, адже привезений із-за кордону за власні, причому немалі кошти, і тільки розмитнений за пільговою програмою (як гуманітарна допомога для інваліда), він чомусь на паперах став називатися… подарованим державою! Тоді на кордоні машину протримали 9 місяців, Таня чи не щодня їздила до Луцька, бо все довозила документи для розмитнення, яких однакових екземплярів назбирався цілий стос. Але погане у сім’ї Супрунів не має права на довгу пам’ять. Є авто, в нього можна поставити коляску і посадити брата, а решта – не важливо.

 

ПАНОВЕ БЛАГОДІЙНИКИ, ХТО ВІЗЬМЕТЬСЯ ЗА ПІДЙОМНИК?

Коли ми збиралися до Благодатного, то Ольга Миколаївна щиро дивувалася, що ж такого особливого є в їхній родині, про що варто написати. Живуть, як уміють. Іноді нестерпно важко, іноді уявляє себе у відпустці — хоч на кілька днів… Але завжди вона привітна, весела, спокійна. Весь свій біль ховає в ясних очах. Мені хотілося дізнатися, ким жінка мріяла працювати, яку професію здобути. І хоч не має вона за плечима університетів, не лежать у її шухляді дипломи, та навчилася вона головного – бути для свого Ігоря найкращою мамою у світі. І ця наука куди важча, аніж професорська праця (нехай уже вибачать мене науковці). Не буває у неї ночей, коли не встає по кілька разів до свого вже дорослого, але по-дитячому безпомічного сина. Його потрібно повернути на інший бік, коли позатерпали м’язи, погодувати, напоїти, бо навіть кружку неслухняні руки не можуть втримати. Не втомлюється готувати синові смаколики... А ще Ігор сам любить знайти щось цікаве в інтернеті і переслати рецепт Тані. Знає, що вона теж обов’язково це йому приготує, хоча й клопотів у неї додалося, адже дівчина вийшла заміж і виховує тепер непосидючу донечку Каріну. Хлопець наполегливо хоче додати щось у перелік улюблених страв, і мама з першої секунди безпомилково розшифровує, що це суші, які нещодавно куштували. Так, вони ходять у кафе, їздять на Світязь, якось гостювали навіть у родичів в Польщі. Ігор заслуговує на більше, аніж світ на екрані монітора.

Але все ж запитую про мрію. Відчуваю, що жінка підсвідомо оминає оту одну-єдину, з якою лягає і прокидається всі тридцять чотири роки. Та Ольга є реалісткою і не плекає даремних ілюзій. Діагноз її сину встановили майже від самого народження, і дотепер він не змінився. Кілька перших місяців плаксивість дитини ще пояснювали болями в животику, але за місяць–другий ситуація стала критично зрозумілою… Позаду в них численні клініки і курси лікувань. На жаль, стверджувати, що фізичний стан сина покращується, вона не може. Така доля. Ольга, як ніхто, знає ціну кожного прожитого разом дня. Вона не втомлюється називати Ігоря хорошим і слухняним хлопчиком. Але знає й ціну кожної сходинки, якими мусить сама нести дорослого сина з коляскою у їхню квартиру на другому поверсі і таку ж дорогу долати у зворотному напрямку. Не соромиться вибігти на вулицю і просити перехожих хлопців, аби допомогли їм піднятися.

Відшукали разом з Ігорем в інтернеті інформацію, що для неповносправних можна облаштувати в будинку спеціальний підйомник. Розташування їхньої квартири допускає таку можливість, є необхідне місце. От тільки не знає вона поки, хто б узявся за таку справу і скільки це коштуватиме. Готові економити і на без того економному житті, бо знають, що коли чогось захотіти, воно обов’язково мусить збутися.