Викладач Волинського училища культури і мистецтв Юлій Іванович Боковий святкує ювілей — 70-річчя від дня народження. Наш кореспондент зустрілася з іменинником і взяла в нього інтерв’ю...
Викладач Волинського училища культури і мистецтв Юлій Іванович Боковий святкує ювілей — 70-річчя від дня народження. Наш кореспондент зустрілася з іменинником і взяла в нього інтерв’ю.
-Юлію Івановичу, скільки літ ви пов’язані з Луцьким музичним училищем, тепер вже з Волинським училищем культури і мистецтв? — У 1964 році мене перевели з Тернополя до Луцька. Тут так склалися обставини, що училище потребувало викладача по класу бандури. Починала на Волині цю справу світлої пам’яті Анастасія Ващенко. А коли вона перейшла на іншу роботу, по суті, училище не мало відповідного фахівця. — А ви де набули спеціальності? — У Київській консерваторії. — До того, певно, музичну школу закінчили? — Ні, я родом із села і музичної школи, звичайно, у нас не було. Але я настільки любив музику, що навчився грати самотужки майже на всіх інструментах, які мені потрапляли під руку. Я їх ремонтував, щось підклеював, шукав струни, і в результаті не тільки я на них грав, а й мої ровесники. — Мабуть, в родині вашій були музиканти? — Дуже гарний голос мала мама. А в її родині справді були і скрипалі, й інші музиканти-самоучки. Певно, це й мені передалося і допомогло стати студентом Київського музичного училища, де вчився на хоровому відділі і в класі бандури. Повинен сказати, що мав унікального викладача — Володимира Андрійовича Кабачка. Він не тільки знав, любив, цінував бандуру, а й вчив нас стати фахівцями. Це була настільки добра, щира людина, що, хоч і прожив я немало літ, але такої людини більше не зустрічав. І якби не було Володимира Кабачка, не було б і Юлія Бокового, бандуриста-викладача. — Приємно, що подібне можуть сьогодні сказати багато з тих, кому ви передали свою щиру любов до бандури. Цікаво, скільки учнів випустили, працюючи в училищі? — Понад шістдесят чоловік. Серед них моя гордість — народний артист України Петро Чухрай. Першою моєю студенткою, яка вступила до Львівської консерваторії, була Тетяна Ткач, яка нині, не побоюся цього слова, має одну з кращих капел бандуристів подібних навчальних закладів України. Мої учениці — доцент інституту мистецтв Волинського університету імені Лесі Українки Мирослава Сточанська, заслужена артистка України, актриса обласного музично-драматичного театру імені Т.Г.Шевченка Лариса Зеленова та й багато інших, які працюють як в Україні, так і за її межами, не розлучаючись з бандурою, музикою. — У вас же, певно, після закінчення Київського музичного училища був одразу ж відкритий шлях до консерваторії? — Ні, я три роки відслужив в армії. Грав усі літа служби у військовому оркестрі на кларнеті. А вже потім була консерваторія. Щоправда, через хворобу руки я не зміг скласти одного державного екзамену, саме з фаху бандури. Тож згодом навчався на заочному відділенні вже Львівської консерваторії, де й одержав диплом про вищу музичну освіту. — Нині в училищі на відділі народних інструментів, зокрема, по класу бандури, вже є, по суті, чотири покоління фахівців з цього інструменту. Ви у нашому краї засіяли на мистецькому полі зерна, які дали рясні сходи. — А мене в усьому цьому найбільш радує те, що не переривається добра традиція, коли учні переростають своїх вчителів. І, на наше щастя, цій естафеті не буде кінця. Гадаю, що саме в цьому моє щастя як викладача. — Цікаво, чи у вашій власній родині є послідовники? — Маємо з дружиною сина і доньку, троє онуків. Але не стала музика сенсом їх життя. Я бачив, що у них немає того горіння і благоговіння до музики, що були у моїй душі, і не став їх силувати. Обрали вони свої життєві дороги. Сподіваюся, зустрінуся у ці дні з братом, доцентом Білоцерківської сільськогосподарської академії. Не знаю, скільки часу ще працюватиму в училищі, але те, що зроблене, думаю, залишиться у душах моїх учнів і в моїй душі і споминах. Бесіду вела Анастасія ФІЛАТЕНКО.
