Живе Степан Адамович Приходько у селі Рудка Червинська, що в Камінь-Каширському районі. Не раз запрошував до себе у гості на Полісся — побачити, які старечі дуби там ростуть, як вони з дружиною Марією Антонівною хазяйнують, яка красива природа у них на берегах Стоходу....
На порозі кабінету він з’являється, як завжди, з сором’язливою усмішкою на вустах і безнадійною печаллю в очах. Аж надто чемний і добрий цей чоловік. Живе Степан Адамович Приходько у селі Рудка Червинська, що в Камінь-Каширському районі. Не раз запрошував до себе у гості на Полісся — побачити, які старечі дуби там ростуть, як вони з дружиною Марією Антонівною хазяйнують, яка красива природа у них на берегах Стоходу. Відгукнутися на просьбу ніяк не випадало. А ось Степан Адамович з кожним приїздом до Луцька чи проїздом не обминає нагоди, щоб зайти у редакцію. Багатьох наших журналістів знає особисто, усіх — за публікаціями. Любить читати “Волинь”, як пасе корів, тоді, каже, по три рази все перечитає. І щоразу, сподіваючись, вишукує на сторінках, чи не з’явилося повідомлення про його Іринку? Присівши, знову починає зі спогадів про свою наймолодшу доньку-красуню, виймає з кишені від серця її фотографії, які неодмінно носить і возить з собою. Переказує те, що я, власне, вже знаю. Більше двох років батьки чекають Ірину. Вона увечері в Луцьку пішла з іменин одного брата на квартиру до іншого. Але так і не прийшла, зникла безслідно. Дівчині йшов тоді 21-й рік. Мати, здається, уже всі сльози виплакала. Батько мужньо переносить важку втрату в собі. Та не сидиться йому вдома. Нерідко, коли принесе листоноша пенсію, гайне до Луцька: синів провідати, зайти в міліцію, інші розшукові організації, аби хоч цим трохи заспокоїти себе. Недавно Степан Адамович подивував мене своїм черговим транзитним візитом. — Їду, — сказав, — з Митниці. Три місяці працював там конюхом. — Хіба тримають коней на митниці? Там одні іномарки, — віджартовуюсь. — Село так називається у Радовилівському районі на Рівненщині, одразу за Берестечком. А зовсім поряд ще є дві Митниці — у Львівській і Тернопільській областях. Там колись російсько-австрійський кордон проходив. У рівненській Митниці живе Приходькова дочка Олена. Колись поїхала туди на сезон підзаробити на цукрових буряках. Додому привіз юну полісянку “ЗіЛом” її суджений Микола. У 19 років заміж вийшла. Нажили вже з Миколою п’ятеро дітей, з них двоє — хлопці-близнюки. — Скільки туди вже їжджу, та ніяк не можу розпізнати, де Міша, а де Володя. Як дві краплі води схожі. Вже сьомий клас закінчили, — гордіє Степан Адамович. Він і справді часто навідується до своєї, вочевидь, улюбленої доньки. То дров заготовить на зиму, то сіна накосить для корівок чи ще в чомусь підсобить. Цього разу підміняв зятя, який поїхав на три місяці на зарібки в Підмосков’я. Будував там з бригадою дачі для “нових росіян”. Непогано й заробив. Костюма собі купив, фотоапарата, обновки дітям. І знову повернувся до своєї сталої роботи конюхом у СГВК “Україна”. В останні роки техніки в господарстві поменшало, стара зносилася, нової нема за що купувати. Отож і мусив шофер Микола до коней запрягатися. — Із задоволенням підміняв зятя, — каже митницький тесть. — Мав під опікою понад 20 коней, ще й три бугаї на додачу. Корми їм доставляв — зелену масу, воду возив, напував. А вечорами внуками тішився. — Тільки ж вам непросто косу, вила тримати, — дивлюся на його безпалу правицю. — Де і як ви пальці втратили? — Мені тоді десять років було. Вітчим купив січкарню. З цікавістю вирішив освоїти нову техніку. Не зогледівся, як всунув руку у змащені солідолом триби. Якась мить — і зателіпалися мої закривавлені пальці. В лікарні їх відтяли. Рани чомусь довго не заживали. То мене рік до школи не пускали, бо вчителька була дуже вразлива і не могла дивитися на мою кровоточину. Після цього “неліричного” відступу редакційний гість знову вертається до родинної теми. З дружиною виховали шестеро дітей — три сини і три дочки. Про Ірину з її загадковою долею та Олену ми вже розповіли. Ще одна дочка Лідія вийшла заміж у Білорусь. Внук Денисик там підростає. Молодші сини Володимир та Іван живуть у Луцьку, мають свою справу. Найстарший Сергій з батьками живе у Рудці Червинській. — Він, як і менші сини, закінчив Камінь-Каширське ПТУ. Столяр хороший, різьбяр. Але знає тільки домашню роботу і телевізора. На вечорниці ніяк не витуриш старого парубка. У кого вдався? Я ж не був таким, — журиться Степан Адамович. Виговорившись, каже: — Хоч не дуже хочеться, але мушу додому їхати. Там мене коса жде, трави, молочаю ще трохи покошу, корівок попасу. Що ж іще робити? Колгосп наш давно розвалився. І гриби, як на те, вже другий рік не ростуть. Сухо в лісі. Дощів не допросишся. Після нашої невимушеної бесіди редакційний відвідувач зателефонував на мобілку сину Володимиру, щоб підкинув його на вокзал. Зібгав картуза у долонях і видихнув на прощання: — І вдома мені не сидиться, і в гостях тоскно. Після того, як моя Іринка десь поділась, місця не можу знайти собі на цій землі. Святослав КРЕЩУК. На фото: внуки Степана Приходька сфотографовані у рівненській Митниці.
