СВІТЛИНИ ІЗ СІМЕЙНОГО АРХІВУ

Про лучанина Віталія Супруна наша газета збиралася розповісти як про майстра-кролівника, який в умовах міста успішно вирощує породистих кроликів.
Та в якийсь момент у розмові виникли оці дві пожовклі від часу світлини, на одній із яких те, чого наяву побачити вже неможливо: каплиця Іверської Божої Матері, яка красувалася у центрі Луцька, на тому місці, де нині пам’ятник-погруддя Степану Бойку. На фото добре проглядається кожна архітектурна деталь споруди, двері у капличку гостинно відчинені, а неподалік біля входу — кілька лучан, одяг яких свідчить, що світлину було зроблено принаймні на самому початку минулого століття, а може — і ще раніше. Капличка була зруйнована безбожною владою і стерта з лиця землі у 1961 році.
На другому фото — також культова споруда, яку ми впізнали не одразу, через ті численні перебудови, яких довелося зазнати цій церкві, якій свого часу довелося бути й військовим клубом, і Музеєм бойової слави.
Тож розмова з Віталієм Олександровичем сама собою потекла історичним руслом, руслом минувшини, пережитого і передуманого, а співрозмовником він виявився цікавим.
„ЗА ТОЙ БІЛИЙ СВІТ...”
— Запитуєте, звідки в мене, чоловіка, який заробляв на шматок хліба, працюючи колгоспним обліковцем, листоношею, робітником авіазаводу, газозварником, — захоплення історією? Бо все життя я шукав відповіді на два питання: за що нас виселили? І за що забрали мого батька? Бо скільки себе пам’ятаю, мама відповідала якось невизначено: «А за той білий світ...» Я ж хотів зрозуміти, що ж то за білий світ такий несправедливий?
Моє рідне село — Тишківці Томашівського повіту на Люблінщині. Звідти нас і виселили серед зими 5 січня 1945 року. Опинилися ми на голодній Сумщині, де пробули два роки.
А батько мій загинув у Майданеку. Його туди забрали як заложника. Потім я знайшов чоловіка, який сидів разом із ним і втік з концтабору. А батько — залишився... Він був добрим столяром і мав дозвіл вільно ходити по всіх бараках, — розповів мені той чоловік. Часом заробляв зайву пайку хліба, але міняв її на тютюн. Був затятим курцем...
А я на знак протесту, хоч мені вже скоро 70, ніколи не палив. Не раз думав собі, що коли б батько той хліб не прокурював, то, може б, і вижив... А так... Я — бабський син. Я ніколи не мав можливості притулитися до колючої батьківської щоки. Я навіть заздрив своїм ровесникам, котрих батько карав ременем. Я ж за свій непослух чув лиш мамині плачі й сварку та часом ляпас.
Мама ходила у Майданек, сподівалася знайти тата, але не судилося...
...Віталій, усвідомивши, що батько постраждав за політику, намагався триматися від неї подалі. Навіть умудрився уникнути членства у комсомолі. Зате у сільській бібліотеці не було активнішого, ніж він, читача. Драйзер, Джек Лондон, Стендаль, Бальзак, російська й українська класика, і звичайно ж — мемуари про війну. А коли читав гоголівський монолог із «Тараса Бульби» зі словами: «Чуєш, батьку?», то вкладав у них стільки емоцій і натхнення, що вірив: батько, його власний батько, мусить почути його і на тому світі.
Захоплення літературою привели його у художню самодіяльність, а потім — у драматичний гурток. Це давало один істотний привілей: на танці можна було ходити безплатно. А ще допомогло влаштуватись на авіазавод, куди брали тільки спортсменів або учасників художньої самодіяльності.
Він опинився в оточенні молодих, талановитих, енергійних Юри Кулакова, Романа Валяєва, Любові Савельєвої, Омеляна Іванюка... Коли вони виходили на сцену, зал завмирав, а потім вибухав оплесками. Драмгурток вів тоді відомий актор обласного театру Юницький. Віталій Олександрович дотепер пам’ятає цілі сцени з вистав українських класиків, а ще дотепно й доброзичливо пародіює тодішніх своїх колег.
Можливо, мистецтво, театр і стали б його долею, способом самовираження непересічної особистості, коли б не сувора проза життя. Мусив дбати про сім’ю, тяжко хвору доньку, втрату якої довелося пережити. Тяжко і чесно заробляв на шматок хліба, маючи майстровиті руки. А душа, вона також постійно була в роботі, бо завжди тягнувся до тих людей, які більше знають, і, звісно, до книг.
Став активним членом товариства «Холмщина», бере активну участь у всіх його починаннях. Дослідив свій родовід до сьомого коліна, аби нащадки знали, якого вони роду-племені.
І коли дивиться на фотографію каплички, яка, як з’ясувалося, була зроблена із листівки Д. Гробера, що вийшла у Варшаві 1910 року, згадує свою бабуню із роду Адамчуків-Кутасів, яка була з 1878 року народження. Адже світлина ця — із літ її молодості.

ХРАМИ ПІД ОПІКОЮ ВІЙСЬКОВОГО ВІДОМСТВА
Обидва храми, зображені на фотографіях, збудовані в кінці ХІХ століття, в часи утвердження на волинській землі православної віри, у період Російської імперії. Їх спорудженням опікувалося військове відомство.
Будівництво каплиці для ікони Іверської Божої Матері було пов’язане з діяльністю Луцького братства, яке у 80-90-х роках ХІХ століття зініціювало поповнення волинських храмів іконами та іншими речами культового вжитку. Голова братства генерал-лейтенант Всеволод Панютін (цікаво, що дівоче прізвище дружини Віталія Супруна — також Панютіна) у 1893 році в Москві замовив копію ікони Іверської Божої Матері з однойменної столичної каплиці. Спеціально для презентації замовленої ікони в Луцьку старанням і коштом військового відомства всього за 23 дні (!) була збудована капличка, яку передали на баланс братства й назвали Іверською. 26 травня 1894 року каплицю й ікону Іверської Богоматері освятили. Тож нинішнього року їм виповнилося б 110 літ. Проте й каплиці, й іконі судилася сумна доля. Першу зруйнували, як ми уже згадували, на початку 60-их років минулого століття. Ікона ж була передана до Луцького Свято-Троїцького собору, де вона зберігалася до червня 2002 року, доки її не викрали звідти невідомі зловмисники.
Луцьк був важливим воєнним опорним пунктом. І тому на околиці міста, поруч із казармами, була зведена й 12 лютого 1898 року освячена архієпископом Модестом церква для військових.
В урочистій доповіді на освяченні храму священик Н. Максимович назвав його спорудження «давно бажаною подією для членів 2-ої бригади 11 піхотної дивізії».
За іншим джерелом, «храм був закладений у пам’ять про відвідини Луцька в 1890 році Його Величністю з усім Августійшим сімейством».
Церква, у якій може вміститися до тисячі молільників, має оригінальний план, тридільна, із добудованою дзвіницею.
Зовні вона має характерні для того часу ознаки так званого псевдоросійського стилю. Викладені з якісної цегли нетиньковані мури свідчили про високу майстерність й фантазію тогочасних будівничих.
У 1930-х роках церква була передана польському війську. Постала потреба функціонального пристосування храму до латинського обряду, що вимагало зміни її архітектурної стилістики.
Це призвело до не дуже вдалої перебудови, яка, на щастя, до 1939 року не завершилася. Волинський реставратор Збігнєв Ревський відзначав тоді, що «Луцька фахова думка прийняла той проект рішуче критично».
За радянських часів приміщення церкви використовували під військовий клуб і музей бойової слави. Як військовий об’єкт, він значився під номером 78151.У цей період храм зазнав деяких перебудов, до вхідної частини були прибудовані два зали: один — для експозиції ракетної техніки, другий — для клубу.
Із квітня 1992 року розпочалася новітня історія храму, який передали православній релігійній громаді. Проте, незвичною є й історія освячення храму, який будувався як Богородичний. У 1992 році його освятили на честь Покрови, однак, оскільки в Луцьку вже є древня Покровська церква, то цю пересвятили на честь Олександра Невського, а 6 травня 1999 року ще раз пересвятили на честь святого Великомученика Георгія Переможця. Громада переобладнала храм до православного зразка.
Валентина ШТИНЬКО,
спец. кор. «Волині».
Євгенія КОВАЛЬЧУК,
заступник директора з наукової роботи Волинського краєзнавчого музею.
Фото Володимира ЛУК’ЯНЧУКА.