Після того, як Марійка Симонович стала приймати ліки, вона підросла на 23 сантиметри — зі 119 до 142 см
А ПІДРОСТИ МАРІЙКА МОЖЕ ЩЕ... „…Марійка два роки, як закінчила одинадцятирічку. В атестаті — майже всі „п’ятірки”. Хотіла поступати в медичне училище. Але… не наважилась. Та й мама була проти. Боялась. Як сприймуть її дитину там, далеко від дому, як їй там буде. — Вони навіть моїх документів, певно, не захотіли б приймати, — каже Марійка…”. Це наші рядки чотирирічної давності. Марійка боялась, що в медичне училище її не приймуть через її зріст. А він тоді у 20-річної дівчини через хворобу був усього 119 сантиметрів... Але ці чотири роки видались для Марійки багатими на хороші події і на хороших людей — дівчина і підросла, і стала медиком! Тому з такою приємністю ми чекали відрядження в Любешів. Адже їхали до людини, щоб написати про її мрію, — мрію, яка збулась! Приємно було ще й тому, що і самі доклали якихось зусиль для здійснення цієї мрії. Марійка й справді світилась і раділа. Але неможливо було не помітити у її очах і краплин суму. Виявилось, що дівчина має шанс стати вищою ще на кілька сантиметрів, однак закінчились дорогі ліки, які стимулюють ріст. І найдраматичніше те, що цей рік — останній, коли вона ще може рости! Тому ой як важко було їй говорити про те, що з кожним днем тануть надії на такі бажані і такі безцінні ще кілька сантиметрів зросту… НА РОБОЧОМУ МІСЦІ ПРИЙМАЛИ ЗА ДИТИНУ Марійка народилась у селі Мукошин Любешівського району в унікальній багатодітній сім’ї, де п’ятеро з восьми дітей хворіють на рідкісну хворобу — гіпофізарний нанізм. Це недуга, при якій діти перестають рости у віці приблизно 5 років. Хлопчики, як правило, не виростають вищими за 130 сантиметрів, дівчатка — за 125. Але це у випадку, якщо хворобу не лікувати. Якщо ж систематично приймати ліки, то можна вирости до 150 сантиметрів. На щастя, чотири роки тому, після нашої публікації у „Волині”, Симоновичами зацікавились не тільки численні журналісти, а й представники бельгійської фірми „Ново Нордікс”, яка випускає дорогі ліки для таких дітей. Вони вирішили виділити Симоновичам препарати на річний курс лікування. Однак на той час центри росту були не закритими лише у наймолодших — Марійки і її на шість років меншого брата Сашка, який взагалі мав зріст усього 110 сантиметрів. Марійка і Сашко стали приймати такі бажані для них ліки. А разом з тим думки Марійки почали все частіше повертатись до її ще дитячої мрії — стати лікарем. Каже, що завжди жила з відчуттям того, що фах лікаря — це її. У дитинстві найбільше за все любила бігати до своєї тітки-медички і спостерігати, як вона працює. Ще й досі Марійка цитує свої слова із шкільного твору: „Хочу бути медичкою, щоб лікувати не тільки ліками, а й ставленням”. Ставлення… Саме боязнь того, що їх не так сприймуть, не так до них поставляться, й не дозволяла усім п’ятьом братам і сестрам Симоновичам, які не росли, вирватись за межі свого дому, від своєї сім’ї, де їм добре, де їхній світ, їхня фортеця. Марійка ж наважилась це зробити. — Я відвезла документи у Ківерцівське медучилище, — розповідає вона. — І… одразу ж почалися проблеми. Спочатку від мене вимагали довідки, що мій зріст не заважатиме вчитися, потім, що не заважатиме працювати. Я не знала, що робити. Пішла до начальника управління охорони здоров’я облдержадміністрації Валерія Самохіна. А він каже: „Хтось малий зростом, як ти. Хтось великий і повний, як я. То що нам, якщо ми не середнього зросту і комплекції, не можна бути медиками?”. Словом, я здала документи і поступила… І ось вже півтора року, як Марійка працює медсестрою у фізіотерапевтичному відділенні Любешівської районної поліклініки. — Мрія збулась, — посміхається дівчина. — Робота мені дуже подобається, справляюсь. У нашому відділенні за допомогою апаратури ми знімаємо у хворих запальні процеси, знеболюємо. До мене тут дуже добре ставляться. Тільки спочатку трохи було не по собі, коли, бувало, мене сприймали, як живу ляльку. — Вона — наша улюблениця, — розповідає старша медсестра відділення Віра Миколаївна Комар-Стаховська. — Гарний спеціаліст. Її поважають хворі. А діти, то просто люблять! Інколи, щоправда, коли пацієнти бачили Марійку у білому халаті, то питали, чи то моя доця часом не грається. Та і я, зізнатись, коли вперше побачила Марійку, то подумала: „Що то за дитина?”. Але вже тут, на наших очах, Марійка підросла на цілих дев’ять сантиметрів — були кошти на ліки. От їй би ще кілька сантиметрів! ЛЮДИНА ВЕЛИКА НЕ ЗРОСТОМ, А ДУШЕЮ Справді, з часу останньої зустрічі з Марійкою, коли вона ще вчилась у медучилищі, минуло майже два роки, і те, що вона підросла, одразу впало у вічі. Зізнатись, спочатку ми навіть не могли повірити, що перед нами така вже велика Марійка! Тепер вона має 142 сантиметри зросту. Але найголовніше, що дівчина має шанс ще „вирвати” кілька безцінних сантиметрів. Адже останнє обстеження засвідчило, що у неї ще не закрились центри росту, і цей рік — останній, коли дівчина може рости. — Зараз ні я, ні Саша не маємо ліків, — зітхає Марійка Симонович. — В обласному відділі охорони здоров’я мені сказали: „Ти і так повинна дякувати Богу, що підросла, що вивчилась”. Але ж я не просила їхніх власних грошей, а державних. Коли виділяли Сашкові ліки, ми з ним ділились. А зараз нема ні в кого. Кажуть, що мені вже багато років, а кошти виділяються тільки на дітей до 18 років. Але ж я ще можу рости! Минулого року з управління охорони здоров’я Марійці надійшов лист, що вона і її брат забезпечені гормоном росту. А потім надійшло повідомлення, що попередній лист був… помилковим. Хворих на таку недугу, як у Марійки, — небагато. В області — приблизно два десятки дітей. Місячний курс лікування коштує 3—4 тисячі гривень. За місяць можна підрости на сантиметр-два, а то й більше. А для цих людей величезне значення має кожен міліметр, не те, що сантиметр. Тому прикро, що через банальний брак коштів люди страждають потім усе життя. — А за зарплату медсестри ліків не накупляєшся, — каже Віра Миколаївна. — Тому, щоб люди менше акцентували увагу на зрості Марійки, ми радимо їй носити взуття на високих підборах. Бо ж до нас вона прийшла у взутті без підборів! А тепер трохи поміняла імідж, і вже, бачимо, до Марійки хлопці стали навідуватись. Вона каже, що то брати, чи сусіди. Але ми не дуже в це віримо, — веселішає Марійчина колега. Посміхається й Марійка, і трохи навіть червоніє. — Ну чого ти, Марійко, соромишся? Людина велика не зростом, а душею, — каже ще одна колега Марійки і її краща подруга Зоя Сахарчук. Зоя вища за Марійку майже на 30 сантиметрів, але це не заважає їй дружити з Марійкою. Вони і на роботу часто добираються на одному велосипеді: Зоя — за кермом, Марійка — на багажнику. — Особисто я зовсім не помічаю зросту Марійки, — каже Зоя. — Бо не цим визначається величина людини. І я рада, що в мене є така подружка! Василь УЛІЦЬКИЙ, Олександр ЗГОРАНЕЦЬ. Фото авторів.
