І всі троє — Іван Голянський та його рідні сестри Тетяна і Ганна, які мешкають у селі Дубровиця Камінь-Каширського району, — неходячі...
І всі троє — Іван Голянський та його рідні сестри Тетяна і Ганна, які мешкають у селі Дубровиця Камінь-Каширського району, — неходячі. Давно залишившись без батьків і будь-яких родичів, ці немічні люди опинились наодинці зі своєю бідою
СТРАШНИЙ СОН СПРАВДИВСЯ Коли в кінці тридцятих років Гноянці заклали фундамент під житловий будинок, сестрі господаря дому якось приснився дивний сон. Бачить вона, як у нібито вже збудованому помешканні звилися у клубки аж три вужі. Добре запам’яталося, що ті вужі так і не розповзлися. Так і залишились лежати на підлозі. Тоді ніхто цьому не надав значення. Гноянці зводили новий будинок. Незабаром і новосілля справили. За ним у новий дім прийшла і ще одна радість: дочка Євгенія вийшла заміж. А поєднала свою долю з гарним хлопцем із Доброго Макарем Голянським. Він пішов до неї в прийми. І в тридцять сьомому у них народилася донечка Ганнуся, здорова і гарна. Ще й року не було, як почала ходити. Та одного дня, коли Ганнусі якраз виповнилося п’ять років, у правій нозі вона відчула страшний біль. Згодом почало крутити не тільки ноги, а й руки. Ступні ніг деформувалися, взутися уже не можна було. Мати в розпачі: що робити? Але куди тоді було звертатися, коли йшла війна. Кинулась до різних знахарів, але куди тільки не їздила — все марно. Тим часом підростала друга донечка — Тетянка. Вона на два з половиною роки молодша від Ганнусі. А в сорок третьому сестри дочекались і братика, якого нарекли Іваном. І ці діти з’явились на світ повноцінними, здоровими, вродливими. Як і Ганнуся, вони також рано стали на ноги. Але, як відомо, одна біда не ходить... Євгенія Голянська так і не дочекалася свого чоловіка Макара після того, як одного дня енкаведисти забрали його і кудись повезли. Пропав безвісти. А тут черговий удар долі — як тільки Тетянці сповнилося п’ять років, з нею трапилася та ж сама біда, що й з Ганнусею. Її теж паралізувало. Потім й Івана у п’ятирічному віці не обминула ця страхітлива недуга. Тоді й пригадався Голянським той дивний сон про трьох вужів. Євгенія місця собі не знаходила. А лікарі, до яких звернулася, поставили діагноз для всіх трьох діток однаковий: невральна міотрофія Шарко. Хвороба, як стверджують лікарі, невиліковна. КОЖЕН НЕСЕ СВІЙ ХРЕСТ Мати ніяк не могла змиритися з таким горем. Тому почала «штурмувати» свого старенького батька — Себастіяна Гноянця, щоб той шукав найкращих лікарів для своїх внуків. Зрештою, добилася направлення в Київський науково-дослідний інститут. Фінансово допоміг тодішній голова Видричівської сільської ради Григорій Шведик. І дід усіх трьох дітей повіз у столицю. І всім трьом лікарі зробили операції на ступнях ніг. Але і після цього вони ледь могли пересуватися. До того ж нормальне взуття для їхніх ніг і після операції не підходило. Ні Ганна, ні Тетяна в школу більше не пішли. Іван проявив більшу волю і витримку. У рідній Дубровиці закінчив початкову школу. У Видричах — семирічну. А в Хотешово — середню. Щоб здобути середню освіту, Івану доводилося долати до семи кілометрів (саме стільки напряму від Дубровиці до Хотешова) на велосипеді. Ходив він з великим трудом. А ось велосипед освоїв досить-таки успішно. Щоправда, заходив у клас, як правило, змучений і мокрий. Здобувши середню освіту, хлопець подав документи в Горохівський сільськогосподарський технікум. Вирішив заочно вивчитись на бухгалтера-плановика. Успішно склавши екзамени, став студентом. Потім різко погіршилось здоров’я. Почали зовсім відмовляти ноги. Возити ж у технікум не було кому. Сімдесятирічний дід занедужав. А мати не мала змоги, бо мусила город обробляти, усяку живність тримали — свиней, курей, корову і навіть коня. А найстаршу Ганну доля згодом закинула у Воркуту. Туди давно виїхала на постійне місце проживання її двоюрідна сестра. Якось запросила Ганну до себе в гості. Там, зрештою, дівчина й залишилася. Влаштувалась сторожем у міській санепідстанції. А невдовзі й свою долю зустріла. Випадково познайомилась з хлопцем Анатолієм Морозовим, який працював на будовах кранівником. – Про заміжжя, — каже Ганна Макарівна, — я ніколи й не думала. Вважала, кому потрібна така каліка, як я. Тим не менше, Анатолій все приходив. І він мені сподобався. Врешті-решт — побралися. У вісімдесят четвертому Ганна несподівано отримала від матері листа. Ненька, якій на той час було вже за вісімдесят, благала старшу дочку, щоб та кидала Воркуту і їхала з чоловіком додому. Бо, мовляв, уже не може дати раду ні господарству, ні її хворим сестрі та брату. ХТО ДОПОМОЖЕ НЕМІЧНИМ? З поверненням Ганни проблем у сім’ї Голянських спочатку справді поменшало. Вона, порівняно з братом і сестрою, могла пересуватись трохи краще. Отож, за ліками і продуктами час від часу їздила в Камінь-Каширський. І старенька мати відчула полегшення. Адже чоловік Ганни забрав у неї, по суті, всю роботу. Косив, орав, сіяв, рубав дрова, доглядав господарство. Та незабаром троє дорослих дітей-калік залишились без материнського піклування. І всі — інваліди першої групи. Після смерті неньки із рідні у них на цьому світі не залишилося нікого. «Ви не хвилюйтеся, — заспокоював усіх чоловік Ганни, — поки я живий і здоровий — не пропадемо». Так росіянин Анатолій Морозов, хотів він цього чи не хотів, але змушений був перебрати на себе обов’язки по догляду за хворими, котрі могли пересуватися лише за допомогою інвалідних колясок. Та згодом і до нього вчепилась якась недуга — почали пухнути руки. І Морозов теж став непрацездатним. Хліви, в яких ще не так давно була всяка живність, невдовзі опустіли. Коня, щоправда, тримали до останнього. Тільки позаторік продали. Садять десять соток картоплі, щоб не вмерти з голоду. Але якби не соціальний працівник Надія Зубок, то й ця земля облогувала б. Частенько сестра милосердя, як називають Надію Зубок у селі, навідується до Голянських. Буває, що приходить допомагати разом з двома дочками. Тому в оселі інвалідів завжди чистота і порядок. Головним годувальником цих немічних людей є держава. Пенсію підвищили, а ціни поповзли вгору. Купувати ж їм потрібно все: і продукти харчування, і товари повсякденного вжитку, і, звісно ж, ліки, на які йде левова частка їхніх пенсій. — На початку минулого року, — з болем у серці розповідав Іван Макарович, — я вже хотів звернутися за фінансовою допомогою в міжнародні організації. Бо бачив, що нашій рідній владі — не до нас, інвалідів. Написав листа Президентові Кучмі і задав йому лише одне питання: як вижити інвалідові першої групи за 150 гривень пенсії, коли більше немає ніяких засобів для існування? У відповідь з управління праці та соціального захисту населення отримав сто гривень допомоги. Стільки ж, до речі, надійшло й сестрі Тетяні. Цілий рік ми чекали, що до нас заїде чи директор терцентру Іван Калюх, чи його син Ігор Калюх, який працює координатором по обслуговуванню одиноких пенсіонерів і теж живе у Видричах. Але все марно. Ганна Макарівна обурювалась тим,що терцентр виділяє їм «не коляски, а непотріб». Тій, на якій вона пересувається, уже більше дев’яти років, давно поламалася. Голянські знають, що до села прокладають газопровід. Але перспектива мати в оселі голубе паливо, мабуть, їм не світить. Хіба що допоможе держава. Так само й з проведенням телефону, який Голянським вкрай потрібен. З’ясувалося, що це задоволення надто дороге: треба мати стовпа і викласти не менше 850 гривень. Де інвалідам такі гроші взяти? І в даному випадку без допомоги районної ради і райдержадміністрації не обійтись. А ще мріють про автомобіль для інвалідів. Щоб хоч трішки зекономити,Ганна і Тетяна Голянські час від часу печуть домашній хліб. Але треба бачити, як важко, неймовірно важко їм це дається. Дивитись на це дуже боляче. * * * ...Коли цей матеріал готувався до друку, несподівано зателефонував начальник управління праці і соціального захисту населення Камінь-Каширської райдержадміністрації Віталій Мельник і повідомив, що Голянським завезли новий інвалідний візок, гуманітарну допомогу, а також поставили їх на чергу на автомобіль. Іван КАПІТУЛА.
