Вона потелефонувала в редакцію і трохи незвично почала розмову — із запитання:
— Ти не здогадуєшся, хто дзвонить?
Після короткої паузи (я дійсно не знала, хто телефонує) сама ж відповіла:
— Це Юля... Юля Багнюк.
Вона потелефонувала в редакцію і трохи незвично почала розмову — із запитання: — Ти не здогадуєшся, хто дзвонить? Після короткої паузи (я дійсно не знала, хто телефонує) сама ж відповіла: — Це Юля... Юля Багнюк. Далі вже не потрібно було пояснювати, хто така, ця Юля. Бо хоч і минуло після закінчення школи майже сорок літ, це прізвище ровесниці з паралельного класу не забулось. — Ти пишеш про людські долі... В мене теж є що розповісти, — говорила вона. — Лежу, і довгими днями та ночами пригадую прожите і пережите... Вже з цих слів я зрозуміла, що Юля тяжко хвора. І, записавши номер телефону та домашню адресу, пообіцяла прийти до неї. А коли за щоденними справами з’явилась нагода зустрітись з колишньою однокласницею, то ця зустріч відбулася вже не вдома у Юлі, як домовлялись, а у відділенні неврології Луцької міської клінічної лікарні. Я прочинила двері 410-ої палати. Погляд впав на ліжко в кутку, біля якого стояв інвалідний візок. Жінка, яка лежала там, спочатку не зрозуміла, що це до неї відвідувачка. А коли я заговорила, то вона розплакалась... У Юлі невиліковна хвороба — розсіяний склероз. Підкрадалась вона давно. А ось уже років п’ять, жінка, по суті, лежача, з трудом перебирається з ліжка в інвалідний візок, і то з чиєюсь допомогою. Після довгої нашої розмови мені стало зрозуміло, чому Юлі так хотілось «вилити душу». Опинившись в глухому кутку, в який немилосердно загнала її хвороба, жінка сама собі щодня мимоволі доводить, що все-таки недарма прожите життя. Є чим потішитись, є чим заспокоїти себе, відповідаючи на вічне запитання, яке хвилює кожну людину — чи ж залишиться слід на землі після того, як згасне її зірка?.. Скажу, що розмова наша була дуже важка. Спогади Юлі не раз переривались тихим, беззвучним плачем, і тоді вона просила заспокійливу таблетку. То плакала її зболена душа. Плакала за тим, чого вже ніколи не повернути. А ще більш — з великого жалю до чоловіка, якому дісталась ось така доля — доглядати хвору дружину. І до синів — трьох соколів, яким небо прихилила б, якби могла, щоб тільки щасливими вони були. — Лежиш, думаєш, думаєш... В уяві — рідна хата, ставок біля неї. Жили ми на хуторі Судиловки, що між селами Тихотин і Любче. Хата не хата, хлівець не хлівець... Тут і ліжко, і корова за тонкою перегородкою. Всі вже перебираються з хутора у Тихотин. А ми ще поки що хуторяни. Найбільш пам’ятаю ставочок, порослий очеретом. Влітку вода висихає, і ми, малі, залазимо в зарості, витягуємо в’юнів... Згадує все це Юля з особливою теплотою, бо давно вже була в рідному селі, а тим більш — на тому хуторі, де народилась. На все життя запам’ятались їй гарні краєвиди, до яких думка завжди лине. І Костянтин Багнюк, батько Юлі, знаний в окрузі бондар, теж збудував у Тихотині хатину. Невелика вона, але нова. Біля хати стояв хлів, на якому першої весни двоє лелек звели гніздо. І багато років прилітали сюди з вирію. Правда, не ці лелеки принесли Юлі синів. Бо після середньої школи, яку вона закінчувала в Переспі Рожищенського району, подалась дівчина до Луцька. Юля в дев’ятому класі навчалась, коли трагічно загинув батько — лише сорок чотири роки йому було. Перед смертю все просив, щоб покликали Юлю. Але вона побачила його вже у морзі. Батько дуже любив її. Це він й ім’я таке вибрав для неї, якого в ті часи на хуторі ніхто й не чув... Після середньої школи Юля вступала у Луцьке педагогічне училище. Але все закінчилось прочуханом від матері, коли повернулась додому, бо не пройшла за конкурсом. Голова колгоспу говорив: мовляв, попрацюй доярочкою рік, то обов’язково поступиш в сільськогосподарський інститут. Але на ферму не хотілось іти. — Дізналась я, що є вербовка у Луцьк, — пригадує Юля, — і поїхала в Рожище оформляти документи. А згодом в Луцьку, у будівельному управлінні мене направили на дільницю штукатурів. Там були дівчата з профтехучилища, а я — з шкільної парти. Із шкіри, як кажуть, лізла, аби навчитись все робити не гірш, як вони. Майстер побачив мої старання і оцінив. Вже я перший розряд маю, а там і другий... Будувався якраз новий корпус педагогічного училища. Я там працювала штукатуром. І одного дня сталось нещастя: шланг з розчином розривається і заливає мені око. «Швидка» завезла в поліклініку. Я й так не красуня, а тут ще й око запухле — страшна-престрашна. Прийшла в гуртожиток (а жила я з двома старшими дівчатами на вулиці Ковельській) і там зустріла свого майбутнього чоловіка — Сашка. Він нібито завітав в гості до моєї сусідки по кімнаті, а щасливий випадок розпорядився по-своєму. Сашко якраз вернувся з армії (а служив він в Німеччині) і прийшов на будівництво. На початку осені я його повезла в село, познайомила з матір’ю. Мати, дізнавшись, що він одинак, пригадала приказку: «Одинак, якщо не сволота, то пияк». Нащо він тобі? Одне слово, відмовляла від заміжжя, коли дізналась, що Юля, й Сашко вже думають про одруження. Але не відмовила. В кінці листопада молоді розписались, а після Різдвяного посту було весілля. — Мати Сашка дуже не хотіла мене, — пригадує Юля.— Мріяла, певно, про багатшу невістку. А то ж як — одинак бере дівчину із сім’ї, де п’ятеро дітей? Це ж бідоту бере! Але одружились ми і вважаємо, що шлюб наш щасливий. Бог подарував нам трьох синочків. В мене хороша сім’я, горджусь своєю професією штукатура (якої спочатку соромилась). Бо йшла містом і бачила, як багато зроблено моїми руками... І, може, так будівельницею і залишилася б Юля, якби не такий випадок. Якось середній син Василько прийшов зі школи в поганому настрої. Почала допитуватись Юля, що сталось. А він і випалив: мовляв, в дітей мами — лікарі, вчителі, продавці, а ти — штукатур. Тоді Юля й вернулась до мрії, яка не збулась в юності. І вже в сімдесят сьомому році (в тридцять років), маючи трьох дітей, вступила до Луцького медучилища. Працювала санітаркою в поліклініці, їздила на виклики «швидкою». На «швидкій» залишилась і після училища. Той самий Василько вручав їй квіти, коли одержувала диплом. А потім була операція. Після наркозу Юля, певно, пережила клінічну смерть — дуже довго не приходила до тями. — Як зараз бачу марево перед очима — зелений луг. Мабуть, той самий луг з мого дитинства. І медсестра кричить: «Юлька, на кого ти своїх синів покидаєш!». І б’є мене долонею по щоці. Як бачиш, вижила. І живу досі. Але після операції все частіше почала хворіти. Поступово дійшло до страшного діагнозу. А я вертаю Юлю до того, що не помилилась вона у виборі чоловіка, що й одинаки, наперекір будь-яким приказкам, можуть бути хорошими чоловіками. — Тридцять шість років прожили ми, — каже Юля. — Саша доглядає мене, ось таку хвору. І зараз мені здається, що не він мене повинен шкодувати, а я його. Йому дуже тяжко доводиться — і наварити, й попрати треба. Він майстер на всі руки — все зробить. Та до кухні, як я була здорова, не брався, а зараз мусить хазяйнувати. Недавно чоловік їхав в село, у свої Хорлупи. Я попросила лікарів, щоб відпустили мене на два дні. Їхала й думала: «Побуду в селі, помилуюсь світом. І сонечко мене погріло, і вітер обвіяв, і дощик скропив». Після короткої мовчанки Юля знову заговорила: — А не можна так зробити, щоб мене забрали в будинок для інвалідів? Я дивуюсь: — А як чоловік поставиться до того, що ти будеш в будинку для інвалідів? — Не знаю, я ще з ним про це не говорила. Але я відчуваю, що стаю тягарем. Тяжко чоловікові біля мене ходити, — каже Юля з ноткою жалю в голосі до близької людини, якій випало нелегке випробування.— Сашко мені каже: «Рухайся, не здавайся хворобі, борись...» І Юля бореться, як може. Хоч це непросто. Гіркий клубок підкочується, коли подумає, що трьох синів виростила ( «Ганьби за них ніколи не мала»), працювала поки могла («Он які гарні будинки в Луцьку, до яких рук доклала»), а тим часом помочі від держави не дочекаєшся. Вже років три у соцзабезі лежить заява — просила матеріальної допомоги. І чоловік ходив, і сама телефонувала,— хотіла дізнатись, коли ж та допомога буде. У відповідь почула: «Чекайте». Тільки ж якби хвороба не була така «прожерлива» — щоденно потрібні ліки. А на пенсію не розженешся. …У лікарняній палаті велике вікно. Вночі добре видно небо і зорі. Серед них Юля бачить, як їй здається, і свою зірку, яка ще ясно світить. Катерина ЗУБЧУК.
