НЕ ПРОСТИЛА РІДНЯ Й ПІСЛЯ СМЕРТІ

Ранньою весною зустрілись дві понівечені долі — Наташі і Володьки. Село прийняло нову невістку. Звідки і що то за жінка — ніхто не відав. Незабаром мешканці села побачили, що вона — трудолюбива, готова усім прийти на допомогу. Але було одне “але”. Наташа любила добряче випити. Здавалось, її новий життєвий попутник саме на таку й чекав.
Володя і Наташа розпочали своє спільне життя. Воно проходило в щоденних веселих застіллях і в тяжкій праці. Наташа зі своїм новим чоловіком працювала на людських городах: садили картоплю, сікли буряки, пасли худобу, допомагали односельчанам під час жнивної пори. Збирали врожай із полів, коли наступала осінь. За таку важку роботу були могоричі і гроші. Гривні витрачали на вино. А перед сном були веселі пісні про кохання, які змінювались сварками і гучними бійками.
— Звідки вона приїхала? Чому така працьовита і така вбога? Де її сім’я, родина? Що змусило пиячити і терпіти знущання нового чоловіка? Чому вона нікому не розкриває свою душу?— дивувалися люди. Всі чомусь так і не наважувались запитати про це у незнайомки. А вона тішилась з того, що її не тривожать запитаннями.
Наближалася зима. Люди на роботу вже не кликали. Картоплі у льосі ставало все менше. У подружжя виникла нова ідея, як заробляти гроші — продавати віники. Вранці йшли до лісу по березу. Під обід повертались додому, робили віники, а ввечері — торгували. І знову темні грудневі ночі були залиті горілкою, не стихали сварки, не припинялись бійки.
Невідомо, що підштовхнуло Наташу одного дня відвідати місцевий храм. Після того візиту жінка вирішила написати листа до сестри “на зону”. Людям розповіла, що має дітей. Мабуть, її таки почали мучити докори сумління, і вона написала листа до дочки Віри. Купила конверт і великими літерами вивела доньчину адресу. Але лист чомусь так і не відправила. А тут повернувся лист, який надіслала до сестри. Можливо, закінчився її термін перебування у в’язниці, а може вже й серед живих нема,— здогадувалась Наташа.
Володька все запитував, чому листа до доньки не відправляє. У відповідь чув: “Віра його читати не буде. Їй його навіть ніхто вручити не захоче...”.
Душа жінки прагнула примирення, мріяла, що відсунеться глуха стіна між найріднішими людьми.
... Той день пройшов весело. Віники продали, випили. Хотілось їсти. Швиденько поставили на плиту каструлю з картоплею. До картоплі бракувало вина. Наташа поспішила до магазину.
Кипіла картопля. Володька спав. А біля магазину помирала Наташа... Смерть була раптовою.
Ранок, оповитий смутком, приніс море проблем. Ніхто не знав імен, прізвищ, місця проживання Наташиної родини. Її тіло відправили до моргу. Наступного дня Володька віднайшов лист, який Наташа написала доньці. З’явилась надія на те, що бездиханне тіло матері повернеться до дітей, родичів і вони простять їй усе лихе, що їм заподіяла за неповних 42 роки. Зв’язались із сільським головою одного з поліських сіл і повідомили про смерть Наташі. Жінка пообіцяла повідомити рідню. Радились дві доби. Дзвінок пролунав як вирок: відмовляються!.. «Бог їй суддя, — сказали, — вона того заслужила...»
Шостого дня після смерті вантажівка рушила селом на цвинтар. Люди зі священиком прийшли до вбогої труни і свіжовикопаної ями. Священик відправив панахиду. Гірко плакали Володька і його сестра. Сільські жіночки благально просили у Бога прощення для покійної.
Не знаю минулого Наташі. Тільки я, як дочка, жінка, мати і бабуся, не розумію одного: чому не відбулося примирення між рідними людьми, чому зовсім чужі люди проводжали Наташу в останню путь? Чому родичі сказали: «Бог їй суддя»? Вони, мабуть, не задумувались над тим, що Господь колись буде судити і їх.
Все, що було у Володьчиних силах, він зробив для Наташі: прощальна хлібина, похоронні витрати, поминки. А у родичів покійної мені хочеться попросити одне: запишіть у поминальну грамоту ім’я Наташа і моліться. Простіть їй провини вільні і невільні, заподіяні свідомо чи несвідомо. Переступіть через межу гордості і прийдіть на її могилу.
Євгенія ХАРКІВ.
с. Скриголово,
Горохівський район.