Їх творить, лежачи, 26-річний інвалід І групи з Нововолинська Олександр Олексюк
Їх творить, лежачи, 26-річний інвалід І групи з Нововолинська Олександр Олексюк
БІДА ЧАТУВАЛА ПІД ЗЕМЛЕЮ …Напередодні матері нічого не наснилось. Але, коли вона переступила о дванадцятій вечора поріг синової кімнати і глянула, як він спить міцно і солодко, мов немовля, біля серця щось защеміло. Як ніколи, чомусь не хотілось будити сина в четверту зміну… Передчуття, на жаль, підтвердилось. У неділю вранці, коли збиралась на ринок, зловісно задзвенів телефон. Пам’ятає лише, як взяла трубку, як на протилежному кінці дроту хтось розпливчато і незрозуміло повідомляв якісь жахливі речі. Перед очима все попливло… Біда трапилась 27 липня 2003 року. Робота на шахті у нічну зміну була звичною. За відбійним комбайном кидали стійки, а він їх піднімав і кріпив. Черговий раз нагнувся, аби взяти одну з них – і враз відчув, як важкезна брила притискує його по всій ширині спини. Перша думка була: все, кінець, задушує. Хоча болі не відчувалось, але ставало все важче дихати. Ноги робились ватними. Пам’ятає, як на носилках його висунули з лави, як поклали на електровоз і доставили до ствола. А там люди в білих халатах наклали маску – і все розчинилось у невідомості. Олександр у 1999 році закінчив Нововолинську ЗОШ №3. Пробував трохи торгувати, але зрозумів, що більше надається до фізичної праці. У 20 років пішов на дільницю конвеєрного транспорту, яку ще серед гірників називають дільницею “каторжного труда” шахти “Бужанської”. Згодом у навчально-курсовому комбінаті здобув спеціальність гірничого робітника. Нещасний випадок поставив хрест не лише на трудовій біографії молодого, повного сил, енергії і надій юнака, але й усього його життя. Від цього страшного літнього дня воно наповнилось іншим, трагічним змістом. ЦЕНТР НЕЙРОХІРУРГІЇ ДАЄ ШАНС Безкінечність, здавалось, лікарняних палат, важких медичних процедур і нестерпного болю спрямовували усі Сашкові думки на одне: швидше отримати полегшення. А воно ніяк не наставало. Ні після першої операції, яку робив нейрохірург з Луцька, ні після другої, яку переніс у Київському інституті нейрохірургії. Важка травма зробила свою жахливу справу: перелом двох хребців, пошкодження спинного мозку, порушення нормального функціонування інших органів. Мама, Ніна Іванівна, яка, будучи сама інвалідом з дитинства і при тому працюючи на бавовнопрядильній фабриці, стала для сина розрадою і порятунком, його ногами. Вона насилу стримує сльози, розповідаючи про їхні не лише фізичні, але й моральні муки. - Не дай Бог вам потрапити у таку клініку, де ми побували. Не скажеш, що це столичний заклад. Стеля обдерта, стіни обшарпані, навколо така убогість, що важко передати. Палати переповнені. Ми, доглядаючі, спали просто на долівках, - каже Ніна Іванівна. Цілий місяць їй довелось так провести біля сина, аби хоч трохи полегшити його післяопераційний стан. Тоді й оцінила наші, місцеві лікарні, де за Сашком дивилися усі, як за рідним сином. Після того, каже, Нововолинськ видався раєм. Але найгірше те, що операція не давала полегшення. Надія з’явилась випадково. Родичі принесли газету “Факты” із статтею, у якій розповідалось, як в одній з клінік Києва молоду дівчину з подібною травмою поставили на ноги. Часу на роздуми не було. Розшукала на Лівобережжі клініку швидкої допомоги, звідки скерували вже у Міжнародний центр нейрохірургії. Професор Курилець, уважно вислухавши матір, розтопив лід зневіри і відчаю у її серці, порекомендував негайно зробити магнітно-резонансну томографію у Рівному. Скільки-то бідній жінці довелось вибігати, аби спецмашиною доставити туди сина. Але і на цей раз допомогла шахта, посприяла і адміністрація Нововолинської лікарні. З необхідними медичними висновками пташиною летіла до столиці. І ось – згода на операцію і рахунок на … двадцять одну тисячу гривень. У скронях застукало: де взяти гроші??? Це питання денно і нощно “вісить” над ними від 11 листопада минулого року і не полишає ні на хвилину. -Я ніколи не просила ні в кого грошей – намагалась сама заробляти. А тут – така ситуація: я сина мушу рятувати, - у розпачі каже Ніна Іванівна. ЗАПОВІТНА МРІЯ — СТАТИ НА НОГИ - А я вже так чекаю на операцію! – навіть з якимись нотками радісного передчуття промовляє Сашко. Його глибокий проникливий погляд голубих очей, здається, заглядає у саму душу і заставляє задуматись багато над чим. Бо в ньому – і оптимізм! На металевій стійці інвалідного ліжка, за яку періодично беруться міцні красиві руки вродливого юнака, помаранчевий шарфик, привезений сусідкою з майдану Незалежності. - Ви собі не уявляєте, - вловлює мій запитальний погляд співрозмовник, - як я усі рази вболівав за Ющенка. Цілодобово не відводив очей від телевізора. До речі, його подарувала Сашку майже незнайома людина: син колишньої маминої колеги. Як і ліжко, яке стало інваліду першої групи дуже у пригоді. Його привезли віруючі Церкви християн віри євангельської. Саме на ньому і вдається Сашкові вишивати лежачи. Власне, це і відкрило для мене важку долю хлопця. На презентації підприємства для інвалідів маленька ростом, але велика духом Валентина Міньковська, коментуючи виставку творчих робіт для інвалідів, спрямувала погляд присутніх на тонкої роботи і вишуканих візерунків рушники. Це були Олександрові речі. - Навчився я вишивати ще в дев’ять років, - каже Сашко. – Просто сидів і спостерігав, як мамині пальці вправно кладуть хрестик до хрестика. Потім спробував взяти до рук голку – вийшло. Згодом усе це закинув. А коли трапилась біда і бездіяльність ускладнювала важку ситуацію, в один із зимових вечорів мама порадила: “Бери-но, сину, і щось роби…” Послухався її поради. Перший рушник хрестиком один на один дався важко. Але так захопився, що вишивав вдень і вночі. Згодом, коли натренувалась рука, справи пішли веселіше. Навіть працює на замовлення. - Знаходжу у тому занятті розраду. Коли вишиваю – фокусую свою увагу на роботі, і на деякий час забуваю про гнітючий біль, який пронизує усе тіло. Вгамовується він у хлопця і тоді, коли поріг переступають начальник дільниці шахти, колишній наставник Филимон Іванович Божик, родичі – мамин брат Василь з сім’єю і дівчина Наташа, з якою познайомився в останній день перед бідою, але яку не відлякала інвалідність Сашка. Саме вони створили йому справжнє новорічне свято. Були шампанське, тости і заповітна мрія, яку кожен має право задумати в новорічну ніч і яка неодмінно має здійснитись. У Сашка вона – одна-єдина – стати на ноги. … Він найчастіше бачить один і той самий тривожний сон: падає і його завалює… А на рушниках Олександра всміхаються усіма кольорами райдуги квіти. Бо в його душі – світлі промені надії. Алла Лісова. P.S. Для тих, хто бажає допомогти Олександру Олексюку матеріально для проведення операції, повідомляємо телефон: (244) 3-28-51.
