Курси НБУ $ 39.22 € 42.37
«Та там самі «сєпари»! Максимум три проукраїнські родини на все місто!»

Фото із Фейсбуку

«Та там самі «сєпари»! Максимум три проукраїнські родини на все місто!»

Необачно вигукнула жінка на одному заході, де зібралися військові журналісти

«Боляче різонуло, я відкрила рота, аби заперечити, та мене випередило одразу декілька інших воєнкорів. Всі, хто буває там, знає, що це неправда. Це така собі точка відліку – перша літера алфавіту, місцина, де майже ніколи не буває тихо. Місцина, з околиць якої видно багатоповерхівки Донецька без бінокля». Пише на сторінці «Повернись живим» у Фейсбуці Olena Maksymenko.

«Авдіївка.Я заплющую очі і бачу тих людей, з якими доводилося перетинатися під час відряджень за минулий рік. Марина Марченко - та, чий портрет зображений на муралі, виконаний австралійським художником Гвідо Ван Хелтеном – з 52-річним стажем викладання української мови і літератури в місцевій школі. Микола Стешенко - письменник і краєзнавець, що може нескінченно розповідати про історію Авдіївки.

Я бачу директорку школи і вчителів, що охоче приймають у себе пресу без жодних попередніх домовленостей, частують чаєм та розповідають про те, як їм ведеться. Бачу відкриті обличчя старшокласників, які давно розучилися боятися вибухів та мріють вступити до київських вишів. Бачу лікарів, котрі понаднормово несуть варту під час найзапекліших боїв, аби за потреби допомогти військовим медикам.

Бачу дітлахів, що катаються на санчатах під звуки «арти». Бачу цілком привітних і відкритих чиновників у міськраді, що готові допомогти в роботі. Усміхнених працівників місцевого музею, що давно втратив статус «краєзнавчого» і став музеєм війни. Бачу дим «коксохіму», що тягнеться туди, куди ми поки що не можемо зайти.

Я бачу директорку школи і вчителів, що охоче приймають у себе пресу без жодних попередніх домовленостей, частують чаєм та розповідають про те, як їм ведеться. Бачу відкриті обличчя старшокласників, які давно розучилися боятися вибухів та мріють вступити до київських вишів. Бачу лікарів, котрі понаднормово несуть варту під час найзапекліших боїв, аби за потреби допомогти військовим медикам.

Влітку акуратно доглянуті квітники контрастно відтіняють понівечені будинки. На лавках під під’їздами наче горобці сидять бабці, що також не реагують на глухі «бабах», які чутно не так уже й далеко. Зима ж присипає «білим порошком» і робить геть химерними хребти й кістяки «промки», гарячого серця Авдіївки. Це місто, де вміють жити у точці «тут-і-тепер» - наука, яку прагнуть опанувати адепти багатьох релігій та філософій. Війна навчає цьому і швидко приводить до свого роду просвітлення, хочеш ти того, чи ні.

Місто, що може конкурувати за право першості щодо кількості смертей в цій війні. Місто, що стало епіцентром «культурного паломництва» - сюди приїздять письменники, режисери, культурні і громадські діячі; дітей запрошують пожити в родинах на Західній Україні або ж на творчі табори – на те є сила-силенна програм і проектів. Тут кожен стрічний із гордістю скаже, що «до нас приїздив Жадан!». Місто, де війна відчувається особливо гостро і різнобічно. Куди повсякчас хочеться повертатися.

«А я вас тут уже бачила, ви мабуть часто приїжджаєте!» - репліка однієї шкільної вчительки сприймається як найвища нагорода. Як знак, що місто приймає тебе за «свою»,  - йдеться у її дописі.

Telegram Channel