Починаючи з 2002 року, представники “кучмівської” влади, а траплялося, що й сам “гарант”, не раз застерігали наше суспільство від назріваючих в ньому протестних акцій сентенцією, з якої випливає, що революції планують романтики, здійснюють фанатики, а плодами їхніми користуються негідники...
3. НЕВИЗНАНІ БОРЦІ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ Починаючи з 2002 року, представники “кучмівської” влади, а траплялося, що й сам “гарант”, не раз застерігали наше суспільство від назріваючих в ньому протестних акцій сентенцією, з якої випливає, що революції планують романтики, здійснюють фанатики, а плодами їхніми користуються негідники. Мабуть, і не здогадувалися, у яку двозначність ставлять себе цим в очах мільйонів. Адже сьогодні вже не треба комусь доводити, що в 1991 році українську державну незалежність ніхто не проголосив би, аби і в недалекому минулому не було за неї жорстокої боротьби. Саме романтики й фанатики тих завчасу приречених, здавалося, на поразку національно-визвольних змагань і додали життєвої сили незалежницькій ідеї, забезпечуючи їй перемогу в майбутньому. Але плодами революції 1991 року вони не скористались. Головним чином тому, що майбутнє, яке здійснювалося на очах, волею тодішніх владних структур пістолетно вистрелило в минуле (пригадуєте вибори, коли за пост Президента України змагалися Леонід Кравчук та недавній політв’язень комуно-більшовизму В’ячеслав Чорновіл?) убивчою фразою: “Бандити рвуться до влади”. І електорат великим числом повірив. Результат,— “бандити” до влади не прийшли. Та минуло якихось десять літ і владу, яка восторжествувала завдяки політичному ошуканству й навішуванню ганебних ярликів, той же електорат нарік бандитською. Все,— немов за відомою формулою. У відповідь на пістолетний постріл розгніване минуле гарматно вистрелило в неправедний владний режим помаранчевою революцією. Справедливість, здається, перемогла. Та спадком несправедливості від перших літ постсовєтської влади й “кучмівського” режиму залишилася ситуація, в яку ті, хто скористався плодами революції 1991 року, поставили тих, чиї романтика і фанатизм наповнили цю революцію рушійною силою. А головним чином — учасників національно-визвольних змагань сорокових—п’ятдесятих років минулого століття. Хіба ж не парадокс, що люди, які боролися за незалежну Україну, в незалежній Україні борцями за її незалежність на державному рівні досі не визнані й гідно не пошановані? Колишній голова Волинського крайового Братства ветеранів ОУН—УПА нині покійний вже Мелетій Семенюк та литовець Зігмас Ендрюкайтіс, змагаючися кожен за незалежність своєї держави, були схоплені сталінщиною в 1944 році зі зброєю в руках. І кару совєтський суд призначив їм, вважати, однакову. Після першого табірного строку Мелетія Семенюка, котрий повернувся в Україну, система іще двічі позбавляла волі як “ворога народу”. Тим часом Зігмас Ендрюкайтіс, якому в’їзд до Литви на постійне проживання був заборонений, працював на шахтах Донбасу. Гнаними та переслідуваними були, отже, обоє. Що змінилося в їхньому житті з розпадом СРСР? Згідно із чинним в Україні законодавством Мелетій Семенюк через те, що не склав перед комуно-більшовицьким тоталітаризмом зброї, по першій судимості так і залишився нереабілітованим. А литовський його побратим, живучи вже тепер на своїй батьківщині, не тільки реабілітований, а й щомісяця одержує 552 літи (приблизно 197 доларів США) доплати до пенсії. За те, що зі зброєю в руках захищав незалежність своєї держави від того ж московського комуно-більшовицького тоталітаризму. Дружина Зігмаса Галина Ендрюкайтіс (у дівоцтві — Табаковська),— уроджена волинянка, племінниця одного із чільних провідників національно-визвольного руху на Волині сорокових—п’ятдесятих років минулого століття Ананія Закоштуя з Лаврова Луцького району. Цей родинний зв’язок та спільність поглядів на українське майбутнє і стали причиною репресій, що їх зазнала від совєтської влади сім’я священика Табаковського. Одні її члени опинилися в таборах, інші, як юна тоді ще Галина,— на спецпоселенні. Тепер, аби жила в Україні, то, оскільки реабілітована, за законами нашої держави, щомісячно одержувала б додатково до пенсії 4 гривні (0,74 долара за нинішнім у нас курсом). Але живе у Литві. І як усі тамтешні жертви політичних репресій комуно-більшовизму додатково до пенсії має щомісячно 138 літів. Тобто трохи більше 49 доларів США. Коментарі, як то кажуть, зайві. Від своєї посестри по спецвиселенському дитинству Лариси Домбровської (в дівоцтві — Булакевич, уродженка села Чемерин Ківерцівського району), котра нині живе в Казахстані, знаю, що і там колись репресовані совєтською владою за причетність до національно-визвольних змагань українці користуються у зв’язку із реабілітацією пільгами більшими, ніж в Україні. Свідчать про це такі ось рядки з листа Лариси: “Еще получаем льготы по реабилитации. Каждый месяц денежная сумма 873 тенге... На них, примерно, можно купить 44 булки хлеба”. Від ковельчанина Василя Дубія та горохівчанки Галини Павлюк, котрі недавніми роками побували в місті колишнього свого спецвиселенства Прокоп’євську Кемеровської області, довідався, що і в Росії колишні політрепресанти, порівняно з тими, хто живе в Україні, почуваються, з призначених пільг судячи, вигідніше. І в цьому — ще одна риса того, що чимось нагадує усе той же “будинок під прапором”. Оскільки ж синьо-жовтий від 1991 року прапор над ним останнім часом зігрівся жовтогарячою барвою помаранчевої революції, то пора вже подбати і про те, щоби людям, котрі терпіли переслідування за незалежницьку нашу ідею, почувалося в цьому будинку тепліше. 4. А БУЛИ Ж ЩЕ ДІТИ РЕПРЕСОВАНИХ... У грудні минулого року на одному із засідань сесії Верховної Ради України ішлося про тих, кого названо у нас дітьми війни. Себто про тих, хто перетерпів у дитинстві все, що судилося перетерпіти нашій людності упродовж лихоліття мілітарних змагань між гітлерівською Німеччиною та комуно-більшовицьким СРСР. І хто недоодержав у цьому зв’язку того елементарного життєво необхідного мінімуму, завдяки якому в подальших роках убезпечився би насамперед від цілого ряду хвороб та передчасного старіння. А водночас і від тих проблем, що ними заопікувалась тепер держава у зв’язку із 60-річчям звільнення України від гітлерівських загарбників та перемоги у тій війні. Задля їх вирішення Верховною Радою прийнято в грудні минулого року Закон “Про соціальний захист дітей війни”. І хоч закон цей в окремих аспектах чимось нагадує народну приказку про те, що “обіцяв пан кожух, та слово тепле”, я мимоволі позаздрив тим, кому теє слово адресоване. Я належу до дітей усім вже, здається, відомої, але й досі на державному рівні в Україні не визнаної війни комуно-більшовицької імперії, названої Союзом, з тією частиною українства, котре марило українською державною незалежністю і заплатило за неї всім, що мало. Тобто, до дітей, якими, депортуючи їх у складі зрепресованих українських сімей та родин, щедро засівала сталінщина і російську Північ, і всі Сибіри, і деякі інші регіони “необъятной родины” з особливо важкими кліматичними умовами. Лише з осені 1944 року до 15 квітня 1945 в ті регіони із західних областей України було виселено загалом 9036 (в тому числі з Волинської — 3370) сімей загальною чисельністю 23660 чоловік. Коли врахувати, що майже третину, якщо і не всю половину їхнього складу становили діти, то не важко визначити і їхнє приблизне число. Депортації ж тривали до початку п’ятдесятих. Нашу, наприклад, сім’ю (двоє дорослих і двоє малих) було відправлено до Сибіру у серпні 1951. Але й у тому році війна сталінщини з “націоналістами”-західняками ще не закінчилася. Тим часом дітей цієї війни, котрі народилися після 1945 року, через що під дію згадуваного вище закону не підпадають, досі навіть “словом теплим” на державному рівні ніхто не зігрів. Не вельми втішливим на фоні пережитого виявилося воно і для тих колишніх дітей-спецвиселенців, котрі, перетерпівши всі жахи гітлерівської окупації, мусили потім терпіти ще й від комуно-більшовизму на спецпоселеннях. Бо аж ніяк не є адекватним обіцяне законодавцем сумі тих витрат, що їх довелося зазнати. Зате усі ми, оскільки в сорокових-п’ятдесятих роках разом із дорослими були на державному рівні названі ворогами народу і потрапили під дію репресивних органів тодішньої влади, тепер є реабілітованими. А відтак після виходу на пенсію маємо право на щомісячне одержування вже згадуваних вище додаткових чотирьох гривень. Ними і повинні радіти, дякуючи Совєтському Союзові, оскільки це за його існування (17. 04. 91) було прийнято чинний нині Закон “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”. Прикметно, однак, що у статті, котра торкається спецвиселенців, за чотирнадцять літ української державної незалежності не зазнав цей закон жодних, здається, змін. І що про дітей, котрі терпіли спецпоселенську недолю на однаковому рівні з дорослими, у законі цьому не згадується жодним словом. Так, наче у тих спецпосьолках і в суворих отих краях, де людям вільним зазвичай рік роботи за півтора—два рахують, нас не було взагалі. Про нас неначе забули. Зате ми ніяк не можемо позбутися споминів, у яких і дотепер рвуться серця від криків та плачів. У яких промерзаємо до кісток, пухнемо з голоду, мучимося від цинги і нажахано спостерігаємо, як виносять з бараків тих, для кого спецпоселенство вже закінчилось. У жовтні минулого року майже водночас в обласному музично-драматичному театрі в Луцьку проходив заключний концерт приуроченого 60-річчю визволення України від гітлерівських загарбників творчого огляду художньої самодіяльності, а в обласному домі “Просвіта” — День пам’яті “Ішли у Сибір ешелони...”. Його провело Волинське крайове Братство святого апостола Андрія Первозваного з нагоди 60-річчя від початку першої повоєнної (а були ж іще довоєнні) депортації сімей волинян, з якою “визволителі” не забарились. Вивозили “ворогів”. Керівник хору “Посвіт”, що взяв найактивнішу участь у Дні пам’яті, а потім виступив і на заключному концерті, заслужений працівник культури Ростислав Кушнірук із села Маяки “ворогом” став у 13 літ, лучанин Антон Ступак — у два місяці. А в залі “Просвіти” не було жодного вільного місця. Так от і склалося, що на одному боці вулиці, котра відокремлює драмтеатр від “Просвіти”, вшановувалася одна сторінка нашої історії, на другому — інша. А вулиця між ними — наче ріка, береги якої досі не можуть об’єднатися мостами. І зовсім не через те, що не знаходять порозуміння між собою учасники совєтського “визволення” та національно-визвольних змагань чи просто жертви сталінських репресій. На рівні людських відносин в “низах” усе виглядає інакше. Але бракує політичної волі “верхів”. Ще й донедавна вигідніше було їм властувати над нами, нас розділяючи. Та хочеться вірити, що жовтогаряча барва помаранчевої революції внесе в цю ситуацію украй необхідні зміни. Відтак і вистужені Сибірами долі дітей сталінських репресій вона зігріє своїм теплом. Петро БОЯРЧУК.
