Найстарішому футбольному вболівальникові Волині — ​97! - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.98 € 33.48
Найстарішому футбольному вболівальникові Волині — ​97!

Петро Дмитрук: «Хоча поляки були достойними суперниками, перемагати їх вдавалося».

Фото Олександра ПРИЙМАКА.

Найстарішому футбольному вболівальникові Волині — ​97!

Давно і надовго «підсів» на цей вид спорту Петро Дмитрук із Каменя-Каширського. Незважаючи на майже столітній вік, чоловік не пропускає жодної телевізійної трансляції матчів, особливо активно вболіває за улюблені «Волинь» та «Динамо». Раніше він залюбки бував на зустрічах місцевих команд, однак через здоров’я вже з десяток років на стадіон не ходить

Захоплення футболом Петро Григорович називає не інакше, як коханням усього життя. Малим хлопчаком він разом із ватагою товаришів полишав усі справи і чимдуж біг на нещодавно збудовану в Камені-Каширському спортивну арену.

— Цю гру я завжди любив, — ​розповідає пан Петро. — ​Коли у 1930-х побудували стадіон, там почали проводити різні змагання, зокрема і футбольні матчі. У цю пору зорганізувалися і перші футбольні команди: польська «Родина урядовців», українська «Збірна Каменя-Каширського» та єврейська «Хосмонея». Вболівав, звичайно ж, за своїх.

Тодішні футбольні матчі не поступалися за напругою і видовищністю сучасним. Як пригадує Петро Дмитрук, команди-суперники змагалися з усіх сил, ніби це не футбольне поле, а арена бойових дій. Хоча до побудови стадіону тут і справді були окопи часів Першої світової війни.

Ми з хлопцями ще не мали власних коштів, а тому пробиралися на стадіон «зайцями» 
через дірку в огорожі.

— Атмосфера на полі була неймовірною, — ​продовжує дідусь. — ​Ми з хлопцями ще не мали власних коштів, а тому пробиралися на стадіон «зайцями» через дірку в огорожі. Для нас це був азарт. Часом доводилось ховатися десь за трибунами, аби не спіймав контролер. Та гра того вартувала. Найсильнішою командою, звичайно ж, була наша «Збірна Каменя-Каширського». Коли футболісти вигравали у поляків — це було щось, ми не могли стримати радості, кричали, підтримували своїх. Хоча поляки були достойними суперниками, перемагати їх вдавалося. Пригадую, в ті часи за «урядовців» грали брати Бобровичі, Кос­тинські, Балаї, учитель Панвольський, Бьялек.

Проте українська команда теж була не промах. Правда, свого воротаря не мали, а тому запрошували професійного з Ковеля. Можливо, саме це часто і ставало причиною перемоги.

Коли наших явно засуджували, то арбітру добряче діставалося від уболівальників. Кричали звичне: «Суддю на мило!» Футболістів жодного разу не чіпали. Тоді публіка шанувала гравців більше, ніж тепер. Пригощали їх фруктами, напоями.

А найбільше Петрові Дмитруку запам’ятався матч між «Збірною Каменя-Каширського» та командою «Залізничників» із Білорусі. Гра була надзвичайно видовищною і запеклою. Наші з усіх сил намагались обіграти професіоналів-білорусів, випробовували хитрі комбінації, та «залізничники» виявилися майстернішими. В результаті українці програли з рахунком 0:5... 

Олександр ПРИЙМАК