СТАНИЧНА КАТЕРИНА

Якось до редакції зайшла жінка й поклала переді мною загальний зошит колишнього зразка, густо списаний доволі розбірливим почерком
— Може, знайдете час прочитати? То написала моя мама, Катерина Іванівна Стельмащук. Можливо, вас зацікавить її доля? Незабаром їй виповниться 85 літ, але має добру пам’ять. Усе, що їй довелося пережити, здається мені, то не тільки родинна історія.
Оксана Євгенівна мала рацію. Історія станичної Катерини із волинського села Озденіжа – то ще одна маловідома сторінка з непростої історії боротьби нашого народу за свою державність і незалежність. Саме її так старанно замовчували й перекручували в радянські часи.
Після знайомства зі спогадами захотілося зустрітися і з їх автором. І ось я на вулиці Полонківській, що на околиці Луцька. У затишній кімнаті, де після тяжкої недуги й операції лежить Катерина Іванівна, багато що говорить про уподобання господині: гарно вишиті портрет Шевченка із текстом його “Заповіту”, на блакитному тлі вишитий тризуб, атрибутика помаранчевої революції і багато-багато книг. Катерину Іванівну застала за читанням історичної повісті із часів Хмельниччини. Доглядають жінку донька Оксана та внук Сергій.
Спочатку дещо насторожено, а потім усе докладніше жінка оповідала про пережите...
1. УКРАЇНА БУЛА В ДУШІ
... У 16 літ мене записали членом ОУН. Ніякого врочистого вступу не було і присяги нікому не складала. Але Україна була в душі. З 14 років я вже добре розуміла, що то значить. Одного разу вчителька-полячка за якусь провину наказала всім стати на коліна. А дві дівчинки не підкорилися, не клякнули, бо розуміли, що то було приниження, знущання... На другий день їм уже в школі місця не стало...
Село наше Озденіж особливе, витягнуте на три кілометри зі сходу на захід вздовж дороги, висадженої черешнями, а довкола ліси були, краса... От тільки політика поділила людей: одні піддалися комуністичній пропаганді, другі обстоювали своє. Одні гуртувалися довкола “Рідної хати”, другі мали свою організацію “Сільський господар”...
Ставили ми виставу “Ой видно село”. Я бігала на репетиції, хоч мачуха не раз бурчала. Одного разу батько навіть прийшов перевірити, що ми там робимо до півночі? Але посидів, подивився і йому сподобалося.
Я товаришувала з Галею Бондарук, вона хоч і була молодша, але в її хаті збиралися грамотні хлопці, вона багато знала.
За Польщі було важко, але справжнє пекло настало, коли прийшли “совєти”. Наша частина села, яка називалася Вількою і була оточена лісом, вважалася націоналістичною. В колгосп люди йти не хотіли, бо приходили ті “комуняки” і поводилися, як грабіжники. Самоправно забирали коней, худобу, плуги, борони і все, що господарі собі придбали тяжкою працею. А хто не хотів іти в колгосп — вивозили у Сибір, Караганду. Скільки то було сліз, горя, а тут і війна... Якось прийшла до мене на город Галя Бондарук і каже: “Мусиш, Катю, мені помагати, бо самій мені тяжко справлятися. Я районова, а ти будеш станичною”.
А мені, думаю, не тяжко, коли мачуха в хаті? Але мушу то й мушу. Я одне знала, що вони борються за Україну, а тому згодна була на все. Щоб відмовитися — такого навіть у думці не було. Станична тоді опікувалася п’ятьма селами, між якими були зв’язкові. Грипси, ви ж не знаєте, то записочки такі з наказами, дівчата часто вплітали в коси або несли затиснутими в руці, щоб при першій же небезпеці проковтнути. Не мали права зрадити ні себе, ні інших.
Доки була Галя в селі, то було мені легше. А як Галі не стало, то довелося станичній Катерині добре побігати. Питаєте, що доводилося робити?
Я вже казала, що село наше витягнуте вздовж дороги, оточене лісом. То через нього часто йшли загони УПА. Якось 300 душ переходили з Чорного лісу в Карпати. У нас квартирували четверо діб. Значить, командир шукає станичну, а я зобов’язана була бійців розквартирувати по хатах. Господині варили обіди й вечері, дівчата мусили попрати білизну, підлатати, гудзики попришивати. Все було чітко організовано. Їхали із записочкою від командира до млина, там давали муку, я розвозила біднішим господиням, щоб мали з чого хліба спекти. А заможніші своє давали, аби нагодувати. То було непросто, бо ж ішли з кіньми, з підводами, коней теж треба фуражем забезпечити.
Були в мене ковдри, покривала, простирадла, які я видавала нічліжникам. За все ж треба було головою відповідати.
А ще ж час від часу мене викликали на вишколи. Вишколи були медичні, військові й проходили у Боголюбах, Іванчицях, Богушівці. На військових вчили користуватися зброєю, пересуватися по-пластунськи, орієнтуватися на місцевості. А на медичних ми проходили медсестринський курс: як надати першу допомогу, спинити кров, як кип’ятити шприци, зробити укол.
Одного разу, пригадую, під час такого вишколу хтось прискакав на коні зі страшною звісткою: палять Шепель, людей мордують, живцем у вогонь кидають...
— Хто напав, питаєте? Не знаю, бо там не була. Може, німці, а скоріш — поляки... Пам’ятаю тільки, що привезли парубка кіньми пораненого. Куля пробила груди і застрягла в плечі. Лікар витягав ту кулю, а мені наказав допомагати. Забандажував рану і каже, що тепер треба полежати. А той хлопець на те:
— Там люди гинуть, кров проливають. Гріх мені лежати, коли маю одну руку здорову. Сів на коня і поскакав.
... Отак через Озденіж тричі переходили загони УПА. Останній раз, на польське Різдво, найбільший, у 600 душ. Вони тоді поділилися на три загони, і кожен виконував якесь завдання. Один загін пішов на Ковель, бо мав там захопити потяг зі зброєю і продуктами. Залізничну станцію охороняли мадяри. Були там поблизу і червоні партизани. І сталася така пригода. У командира загону УПА було псевдо “Махно”. І червоний командир теж називався “Махно”. Плутанина була велика, ледве розібралися, бо ж самі розумієте, команди то різні були, а виходили начеб від одного. Потяг хлопці таки підірвали, три дні там все горіло, але ні зброї, ні продуктів не захопили. “Наш” “Махно” був із сином, хлопчиною років 12—14, бо матір йому вбили, носив військову форму, з автоматом за плечима. Коли останній загін відходив з села, командир мені дякував, тиснув руку і сподівався на зустріч...
2. СПОКУТА
Її заарештували у 1944-ому, ранньою весною, одразу ж, як прийшли “другі совєти”, так їх називали по волинських селах. І не лише Катерину, а й всю родину. Дарма, що під час обшуку нічого знайдено не було.
Вже потім, за незалежної України, на прохання доньки Оксани в архіві КДБ їй покажуть “справу” матері, де зберігається й ордер на арешт за № 018 від 22 березня 1944 року. Катерину Стельмащук звинувачували в тому, що заготовляла серед населення провізію для ОУН—УПА і вербувала нових членів УПА. Вину свою вона визнала й 29 березня почула вирок, який був остаточним і касаційному оскарженню не підлягав: “Приговорить к лишению свободы с содержанием в ИТЛ (исправительно-трудовой лагерь) на 10 лет с поражениями в правах на 5 лет”. Їй же тільки-но виповнилося 24 роки... Відсиділа, як мовиться, від дзвінка до дзвінка. А що довелося пережити, хай розкажуть бодай уривки із її записів.
“1944-й р. 22 березня. Боже, поможи мені, бо я не маю сили. Коли нас трьох, Олю, Людю й мене, закрили в те прокляте НКВД, у той підвал з каналізацією, не було де стати ногою. Всі труби текли, все залито калом і ото нас трьох дівчат молодих там поселили. Потім дали віник поламаний, старе відро й побиту шуфлю і заставили прибирати. Працювали чорно, та нашої роботи не було видно, потомились, але присісти не було де. Ночували напівстоячи. Мали кусок хліба, але їсти у таких умовах не могли, хоч були голодні, як вовки. І так жили ми в тому болоті троє суток, просмерділися від тої каналізації, розказати це неможливо, хто не пережив — не пойме”.
Валентина ШТИНЬКО.
(Закінчення буде)