СТАНИЧНА КАТЕРИНА

(Продовження. Початок у номері за 1 березня)
Тільки через три доби дівчатам кинули у підвал оберемок соломи. Дізналися вони й про те, що скрізь ідуть масові арешти, в тому числі й в Озденіжі.
“Лише через тиждень знайшла нас Людина мама, ніхто ж не знав, де ми є. Привезла вареників з капустою, бо то був піст. А більше не було кому до нас ходити і щось носити. Бо я була сирота з восьми років, а на той час мій батько вже теж сидів у тюрмі. Оля також була сирота, ото всі троє ми тільки й знали Людину маму. Люда між нами була наймолодша, з 1925 року, Оля – з 1919, а я з 20-ого. Познущалися з нас, як могли. Казали, що ми “ізмєннікі родіни”, “німецькі подстілкі”. Від наруги груди розривалися, а серце, здавалося, лопне від жалю”.
Після двох тижнів так званого слідства і суду перевели дівчат до Луцької в’язниці. Але вони там не “сиділи” у звичному розумінні, бо їх постійно залучали до праці — на кухню, допомагати варити їжу для в’язнів і навіть на жнива.
“По вул. Львівській було якесь підсобне господарство, де вирощували овочі. З тюрми туди приїжджали, обламували листки з капусти і з немитих, з піском, слимаками й гусеницями кришили і варили нам на обід, додаючи жменю згірклого пшона і сухі бички. Хліб наполовину з тирсою був не завжди.
Після суду набрали добру бригаду дівчат і під конвоєм із собаками кожного дня гнали нас аж за Гірку Полонку на жнива. Було семеро конвоїрів з автоматами і сім собак. Гнали від самої тюрми через Гнідаву аж на Львівську трасу. Люди дивилися на те видовисько. Одні плакали, а другі тішилися, мовляв, так вам і треба”.
Коли скінчилися жнива, в’язнів повантажили у товарні вагони і повезли у невідомість. Коли потяг відходив, на пероні було тихо й безлюдно. І нікому було крикнути про свій біль і розпач. Сподівалися тільки на Бога, лиш він міг повернути їх додому.
3. ВОРКУТИНСЬКІ БУДНІ Й СВЯТА
“1944 року, жовтня місяця, як привезли нас на Воркуту, то там було вже багато снігу і мороз. А ми всі були легенько вдягнуті: хто в туфлях, хто в черевиках, і рідко хто — в чоботях. Прибули туди надвечір. Сказали, що всі приміщення переповнені й ми повинні зробити собі шалаш і в ньому переночувати. А завтра будуть брати по кілька людей і розводити по бараках. А там було повно кримінальних злочинців і циган. Вночі покрали, повідбирали у нас і ті тлумачки, які в кого ще були, бо конвоїри нас покинули і десь пішли. Скільки то було сліз і ридань, тільки після півночі якось сплакані позасинали. А на ранок не могли встати, бо коси нам попримерзали до тої палатки. Отака нам була перша ніч на Воркуті”.
Та навіть найстрашніші фізичні муки, холод і голод не йшли ні в які порівняння із моральними знущаннями, яких зазнавали не стільки від конвоїрів, як від кримінальних злочинців. Злодії й гвалтівники принижували їх на кожному кроці, називали “німецькими підстілками”, “продажними шкурами”, “ізмєнніками родіни”. А вони ж лише понад усе любили свою Україну!
“Завгоспи завели нас в каптьорку, видали чоловічі шапки, кому бушлат, кому куфайку, ватні штани, чуні й галоші литі, всі вони були на одну ногу. Я, Оля з Людою і ще двоє дівчат виявилися останніми, то в каптьорці вже було порожньо. Нам дісталося те, що було вже непридатне до використання і призначалося на списання. То був одяг з машиністів паровоза, весь у мазуті, машинному маслі. Все воно було мокре і важке, але мусили брати і нести в барак. Бо як ми не плакали і не просили, пощади не було і нічого іншого нам не дали.
На ранок довелося все те вдягати і йти на роботу, копати траншеї у мерзлому грунті. Ми були страшніші за чортів, бо від шапок по обличчю текли пасамани з мазуту й сажі, змішані з потом і сльозами. Плакали ми плакали, а тоді вже й сміятися почали самі з себе, із тих галош на одну ногу. А мила ж то не було, відмитися не мали чим...
Зібрали назавтра бригаду з 25 душ, дали нам кірки й лопати й погнали в тундру копати траншеї. А то все було на перший день Різдва...”.
Цілий рік продовжувалися знущання, грабунки, брудна лайка, святотатство кримінальних злочинців, за якими не можна було протовпитися до їдальні, які могли відібрати останній шматок, переділити посилку, насміхатися над молитвою. І не було кому пожалітися...
“Отак мучилися ми з тою бандою совіцькою цілий рік, а тоді нам почали готувати бараки. Кругом обложили залізними гратами, вікна, двері — під замком. Но які були щасливі, в бараку стало так тихо-тихо, ніби тут сам Бог народився, не стало триповерхових матюків. Дівчата від радості плакали і обнімалися. Ми тепер стали жити, як одна сім’я. Було нас 80 душ: литовки, естонки, латвійки і ми, українки. Навіть мови один одного почали вивчати і говорили цілі фрази українці — по-литовськи і навпаки.
А тепер розкажу, як нас гонили на боротьбу із сніговими заносами на станцію ВЖД (Воркутинская железная дорога — В. Ш.). Зима була така сніжна, що не могли дати ради той сніг прибирати, були задіяні всі бригади і пощади не було нікому. Ми втратили лік часові, не знали, коли наставав обід, а коли вечеря? До бараків доходили обліплені снігом, немов якісь чудернацькі боввани. Роздягатися мусили надворі, на морозі, щоб не нанести снігу в сушку, і бігом на нари, бо від втоми падали.
Ото полежимо три години і знову “Падйом!” і бігом на станцію. А одежа ж за той час не висихала, все на нас мокре, і бурки, і рукавиці, хоч викручуй. Але що кому скажеш? Мусили то одягати і знову йти, тремтячи від холоду. А завірюха така, що світу Божого не видно. Вітер був такий, що одну бригаду, яка йшла з роботи, як підхопило, то занесло аж в другу зону. Знайшли їх, бідних, аж на другий день. Снігу намело вище барака, то ми сідали і в’їжджали в барак, наче з гірки. Так ми мучилися на тому холоді три дні і три ночі. А на четвертий заметіль вщухла, то ми розчищали сніг довкола барака. Нас було 80 душ, а роботи вистачало на цілий день”.
Валентина ШТИНЬКО.
(Закінчення буде)