СТАНИЧНА КАТЕРИНА

Закінчення. Початок у номерах за 1 і 3 березня.
Якось на слизькій дорозі Катерина впала на дошку й дуже вдарила ногу нижче коліна. Нога розпухла і почала наривати. За якийсь час нарив дійшов до кістки, ходити самотужки вона вже не могла, боліло несамовито. З допомогою санітара дострибала до лікарні.
“Коли хірург різав, то тримали мене вдвох — медсестра і санітарка, бо операція була без обезболювання, но я терпіла, як желізо, бо лікар сказав: “Плакати можеш, тільки не кричи і не смикайся”. Коли він видушував гній, то я так плакала, що світа не бачила. Після операції мусила лежати.
Але знову мені не повезло, бо рана не загоювалася, знову наривало, і стало ще гірше, ніж раніше. Тепер уже не різали, а видушували гній через той попередній отвір, так, що я аж мліла щоразу.
Та, врешті-решт, рана почала гоїтися, і я вже почала сама виходити на коридор, коли провідували мене мої дівчата.
А якось прийшли і прямо ридають. Я вже подумала, що нас розлучать, бо то було б найгірше, а вони знімають хустки і показують, що їх остригли під машинку наголо, бо в таборі тиф. Я поплакала разом з ними, поспівчувала, а тут прийшов лікар і загнав мене в палату. А там уже цирульник і медсестра всіх стрижуть. Я як глянула, як відрізали в жінки косу завгрубшки, як рука, довжиною з півметра, то мені стало погано і я зомліла.
Дали мені щось випити, я опритомніла, а лікар погладив по голові й каже: “Які гарні коси”. Я йому пояснила, що то після тифу такі виросли, коли я три місяці хворіла і мене стригли ще в тюрмі, як тільки арештували. На мою велику радість лікар сказав медсестрі: “Перевір голову, якщо чиста, то не стрижи”.
Коли прийшли до мене мої дівчата, Оля й Люда, то дуже тішилися, що з нас трьох я хоч одна залишилася неострижена. Зате серед отих “зеківок” були й такі, що їх це бісило, погрожували, що коли я прийду з лікарні й, не дай Боже, зніму хустку, то вискубуть, зі шкурою здеруть мені волосся. Господи, як я їх боялася, хустку не знімала, навіть умиватися мусила ходити вночі.
Не раз собі думала: за що ж я так страждаю? Я ж ніколи нікому поганого не зробила. А потім згадувала собі, що Ісус був зовсім безгрішний, а його ж розіп’яли! І казала собі: “Терпи, Катерино...”. Бо ж я не одна була, а багато таких, як я...
Дякувати Всевишньому, пережили зиму з її 40-градусними морозами і дочекалися Пасхи. Вирішили хоч всі разом поснідати. Сказали охраннікам, вони дозволили. От ми позсовували всі столи і лавки, дівчата пішли в їдальню і забрали всі пайки хліба, а на сніданок того дня була жарена риба. Столи застелили рушниками, а комусь із дівчат прислали посилку. Там була маленька пасочка і два посвячених яєчка, ото поділили їх на 80 душ! Всі стали, помолилися, похристосувалися, розговілися свяченим, поснідали, що Бог послав, а далі сиділи, плакали, співали церковних пісень: “Христос воскрес із мертвих, смертю смерть здолав...”, “Світися, світися, новий Єрусалиме”... Були серед нас українці, прибалтійці і навіть одна шведка, а почувалися, як одна сім’я.
Через десять літ роз’їхалися, розпорошилися. Дуже шкода мені Олю Поліщук, бо вона померла вже на першому році перебування на Воркуті, хай земля їй буде пухом”.
4. МОЛИТВИ ЦІ ГОСПОДЬ ПОВИНЕН ЧУТИ
На жаль, газетна площа не дозволяє далі цитувати спогади Катерини Іванівни Стельмащук, станичної із Озденіжа, яка просто любила свою Україну й хотіла, щоб ніякі зайди не ставили її дітей на коліна, не грабували нажитого тяжкою працею, не заганяли силоміць у колгоспи, не забороняли розмовляти рідною мовою, не влаштовували танцплощадок у святих храмах. За це її й тисячі таких, як вона, знищували фізично й морально такими єзуїтськими методами, що кров холоне у жилах. Коли читала спогади жінки про воркутинські будні й свята, не могла стримати сліз і сердечного болю. Гадаю, кожен, хто прочитає їх, вже ніколи не наважиться сказати, що ми отримали незалежність без жодної краплини крові.
Тільки з родини Стельмащуків поклали свої голови двоє братів, батько й мачуха Катерини Іванівни. Першим розстріляли брата Альошу, двадцятилітнього, 16 жовтня 1944 року... Але то був лиш початок непоправних родинних втрат.
Важко умістити в свідомості все те, що довелося пережити цій жінці. Згадуючи минуле, вона вельми неохоче говорила про особисте. Мала на те свої причини. З чоловіком познайомилася там, на зоні, коли вже обоє відбули термін. Євген був родом із Львівщини, із села Завадів Жовківського району, що сусідило із садибою Євгена Коновальця. Коли одружувалися, взяв її прізвище, чомусь відмовившись від батьківського — Мацько. Ніколи не розповідав про своє минуле, так і забрав з собою в могилу всі свої таємниці. Мав світлий розум, золоті руки, крицеву вдачу, а все це разом вилилося у “пропащу силу”. Лиш з принагідних розмов рідні знали, що довелося йому пройти через застінки німецького гестапо, а потім уже — через пекло радянських таборів. Але навіть там був господарем власного слова.
Сказав: “У шахту працювати не піду!”. І не пішов, хоч били так, що, здавалося, живого місця на тілі не зосталося. Либонь, від тих побоїв, від усього пережитого був вельми непростим у спілкуванні, в останні роки намагався втопити свої болі в чарці.
Коли у 1955 році на Воркуті у них народилася дочка-одиначка, назвав її Оксаною, нібито на честь свого першого юнацького кохання. Наступного року вони переїхали на Волинь. Доля Оксани — сюжет для окремої розповіді. Інколи життя дивує нас своїми гримасами. Донька політв’язнів “умудрилася” вийти заміж за хлопця, батько якого працював у... КДБ. Щоправда, шлюб цей проіснував недовго.
... На околиці Луцька у затишному будиночку тихо і скромно живуть три покоління: станична Катерина Стельмащук, її донька Оксана й онук Сергій, за фахом — дизайнер. Щоранку і щовечора, а частенько — і в безсонні ночі, 85-річна бабуся Катерина молиться за упокій тих, хто був разом із нею у воркутинських холодинах, але кому не судилося повернутися, молиться за рідних і за односельчан, яких записала у свій пам’ятний список у кінці зошита спогадів. Молиться за здоров’я своїх найрідніших, які доглядають її тепер, хвору й немічну. А ще має осібну молитву — за Віктора Ющенка, її, написану на аркушику паперу, принесла сусідка. Відтоді бабуся Катя з нею не розлучається ось уже другий рік. Але найгарячіша, найревніша її молитва — за Україну. Впевнена: Бог дарував їй такий довгий вік саме для того, щоб тепер уже молитвами вона благословляла майбутнє рідної землі, з якою так надовго її розлучили.
Валентина ШТИНЬКО.