Виповнилося 253 роки від дня народження людини, яка була однією з найнезвичайніших постатей української історії, людиною талановитою, можливо, навіть геніальною, відважною до неймовірності і в той же час безмежно жорстокою...
Виповнилося 253 роки від дня народження людини, яка була однією з найнезвичайніших постатей української історії, людиною талановитою, можливо, навіть геніальною, відважною до неймовірності і в той же час безмежно жорстокою. Мова йде про Прокопа Марушка, героя мого роману «Маска». Коли я ще працював над цим твором, один з наших письменників, дізнавшись, що я пишу про Прокопа Марушка, сказав мені із явним здивуванням: «Навіщо вам цей бандит? Він тільки компрометував українців і нашу історію. Пишіть ліпше про наших славних гетьманів і козацьких полковників». Так, постать мого героя не назвеш ні надто доброчинною, ні тим більше вартою для наслідування чи такою, якою потрібно б гордитися багатьом поколінням після нього. І все ж, на мій погляд, у його долі значною мірою відбилася трагічна доля всього нашого народу. Зокрема, тих його представників, які виходили з простолюддя, народжувалися кріпаками і ними ж вмирали. Хоча, можливо, як свідчить історія, у багатьох з них були видатні задатки . Але не всім судилася доля Олексія і Кирила Розумовських (насправді Розумів), старшого з яких помітила майбутня імператриця Єлизавета Петрівна, закохалася в сина простого козака і зробила «нічним імператором». Не всім судилося бути і Тарасом Шевченком, який, прямо скажемо, вчасно потрапив у петербурзьке культурне середовище і там при підтримці земляків-українців та прогресивних російських діячів зумів після викупу з кріпацтва сповна проявити себе як геніальний поет і художник. Прокіп Марушко народився 11 березня 1752 року в селі Хомутинці теперішньої Черкаської області. Він був байстрюком, сином українки і голландця, найнятого його паном Моджиєвським для розведення породистих коней і догляду за ними. Він був доволі кмітливим, малий Прокопчик, і за допомогою діда потрапляє у панський палац, де стає гайдуком, себто панським охоронцем. Найбільше, що йому судилося б — це бути начальником тих же панських гайдуків. Якби на нього не звернула увагу гостя пана Моджиєвського — Гелена Зайончковська, яка купила вродливого гайдука. Пані Гелена зробила молодого слугу-охоронця своїм коханцем, згодом — управителем маєтку. Та на біду, а, може, й на щастя, Прокіп закохався у таку ж молоду кріпачку Яринку і коли пані жорстоко покарала дівчину за її кохання до свого управителя, він заступився за кохану. Але після сутички з своєю хазяйкою змушений був втікати. По дорозі на Запорозьку Січ пристає до однієї з численних банд грабіжників, котрі тоді блукали Поділлям. Відтоді починається повне небезпеки життя вигнанця. Та одного разу Прокіп Марушко захоплює шляхтича Мечислава Кульчинського, який їхав із Литви до свого родича і, вбивши його, видає дядькові Мечислава себе за того. Відтепер починається історія блискучого польського шляхтича (точніше, звісно, лже-шляхтича), і водночас таємничого грабіжника в оранжевій масці. Він відомий у найвищих аристократичних колах Варшави і водночас наганяє жах, з’являючись ніби нізвідки у палацах, замках і помістях польських графів, князів і баронів. Згодом Прокіп Марушко в образі пана Кульчинського потрапляє до Німеччини, де здійснює ряд зухвалих нападів вже в іншій масці і несподівано його усиновлює князь невеличкого князівства Анхельст-Пфальц. Ще згодом він з’являється в Австрії під іменем барона Фрідріха фон Гольдбейна, а в Трансільванії — під іменем угорського графа Ференца Естерхазі. Залишив він свій слід і в Італії. Цей чоловік, байстрюк-кріпак, вивчив вісім європейських мов, не навчаючись жодного року в жодній школі. Лише вже в дорослому, майже тридцятирічному віці, він був два роки студентом знаменитого Болонського університету в Італії. Ніхто не міг розпізнати в блискучому аристократі безрідного, по суті, українського селянина. Особливе місце в долі Прокопа Марушка залишила Волинь. Тут він побував декілька разів. Навідувався до Луцька на початку 90-х років ХVІІІ століття, кілька разів — у 1801—1803 роках. Повне загадок було його спілкування з родиною графів Юзефа і Ядвіги Войцицьких. Вони мали маєток, як засвідчують дані з російських архівів, в селі Лісогощі тодішнього Луцького повіту Волинської губернії. Швидше за все це сучасне село Літогоща Рожищенського району. Звідси восени 1801 року Прокіп викрадає графа Юзефа, щоб утримувати його кілька років у своєму трансільванському замку. Через два роки він повернеться на Волинь, щоб, по суті, обміняти свого полоненика на ніч кохання з графинею Ядвігою, у яку цей жорстокий розбійник-аристократ був безмежно закоханий. Тут, в маєтку Войцицьких, жила донька Прокопа Пелагея, тут народилася друга його донька від графині Ядвіги — Пауліна. Російська таємна жандармерія розпочала полювання на таємничого розбійника в оранжевій масці у 1802 році. Значну роль в організації цього незвичайного полювання відіграв ще один родом волинянин, польський князь Адам Чорторийський, на початку ХІХ століття друга особа в Російській імперії після імператора Олександра І. Спадкоємець тих самих українських, волинських князів Чорторийських, родове володіння яких було в містечку Чорторийськ, нині село Старий Чорторийськ Маневицького району. Полювання на таємничого розбійника завершилося аж у Франції. Там він, збираючись втекти до далекої Америки, і був заарештований. За допомогою, як не дивно, жандарма його імператорської величності Василя Слєпньова, який тривалий час також полював за своїм супротивником, Прокопу Марушку вдалося втекти. Подальша доля його невідома. Востаннє його бачили в маєтку Войцицьких приблизно 1817 року в образі мандрівного православного монаха. Він приходив подивитися на свою дочку. Життя і незвичайна діяльність Прокопа Марушка не вкладаються у звичні рамки. Він, на жаль, не був ані Робіном Гудом, ані Устимом Кармелюком, ані Олексою Довбушем. Численні награбовані скарби він не роздавав бідним, а використовував для примноження власного багатства. Так, на його совісті кров і життя десятків, а то й сотень людей. І все ж його блискуче знання мов — української, польської, російської, німецької (в кількох діалектах), латинської, італійської, угорської, французької — гідне подиву. Часом він виявляв дивну великодушність і сентиментальність. А те, що дивував аристократичний світ своєю освіченістю, гідне ще більшого подиву. Царський уряд зробив усе можливе, щоб стерти пам’ять про цю неординарну особистість. За наказом імператора Олександра І і тодішнього генерал-губернатора Малоросії Олексія Куракіна, того самого, якого оспівав у своїй оді наш славетний класик Іван Котляревський, були знищені всі документи, які засвідчували про існування і діяльність Марушка-Кульчинського. Як сказав князь Куракін, аби ще якомусь безродному хамові не прийшло в голову повторити те, що зробив цей Прокіп. Знищили навіть всі портрети, а потім книжку згадуваного Слєпньова про події довкола полювання на загадкового розбійника. Історія і доля Прокопа Марушка змушують замислитися над тисячами доль тих, хто по-іншому міг творити українську історію. Серед таких напівзабутих її постатей полковники Війська Запорозького, соратники Богдана Хмельницького волиняни Федір Липка і Герасим Яцкевич, ще один загадковий розбійник, який діяв на Волині, Василь Ващук, знаменита «відьма» і блискуча аристократка, якою захоплювалися в петербурзьких салонах, Марта Літошевська, загадковий вчений, лікар і чорнокнижник волинського середньовіччя Ярослав Кульгавий з Лучеська, самоук з волинського краю Вінцеслав Ручинський (він же Ручка), ще один козацький ватажок, гіпотетично родом з Волині, який лишив слід в історії кількох країн, Петро Ліщина (Ліщинський). У кожного з них була дуже непроста доля, часом неправедна, складна і заплутана, але те, що про них теж варто би згадати, що і без таких людей наша волинська, а, отже, українська історія також буде неповна — для мене теж факт. Про це мені подумалося напередодні неювілейного дня народження героя моєї «Маски» Прокопа Марушка. Володимир ЛИС.
