ЯК ПОМИРАВ СТАЛІН

Спогади М. С. Хрущова про події початку березня 1953 року
Про хворобу та смерть Сталіна було три урядових повідомлення. 2 березня було оголошено, що у ніч з 1 на 2 березня у нього стався крововилив у мозок. 3 березня — у Сталіна важке дихання, яке моментами набуває загрозливого характеру. 5 березня — у другій половині дня його стан різко погіршився і о 21-ій годині 50 хвилин він помер у Москві. Проте, як пізніше з’ясувалось, між офіційним повідомленням та справжньою датою смерті виявилася прогалина у три з половиною дні.
Як помирав Сталін, писалося не раз в окремих публікаціях, деяких біографічних та хроніко-документальних нарисах, мемуарах. Цікавими і вірогідними здаються спогади М. С. Хрущова, оскільки він був очевидцем подій на дачі Сталіна у ніч з 1 на 2 березня, добре його знав впродовж багатьох років. Цю, тоді ще важливу таємницю Хрущов вперше відкрив перед своїм близьким оточенням тільки через десять років, коли вся повнота влади в країні була зосереджена в його руках. Як же розгорталися події цієї березневої ночі?
Останні дні лютого та початку березня 1953 року видалися у Москві дуже морозними. Хрущов ще не спав, коли десь близько опівночі 1 березня йому зателефонував начальник охорони Сталіна і запропонував негайно прибути на дачу. Ані пізня пора, ні холод чи ожеледиця на шляхах — не завада. Треба було їхати.
Хрущов замовив машину, одягнувся, випив для заспокоєння залпом одну за одною дві склянки горілки. Мовчки обняв дружину і вийшов, розуміючи, що ця поїздка може бути останньою. На дорозі біля Арбатської площі Хрущов помітив інші знайомі машини. На Каширу, де знаходилася дача Сталіна, їхали ще шість членів Президії ЦК партії — Молотов, Берія, Маленков, Каганович, Булганін і Ворошилов.
Мимоволі Хрущову згадалася інша ніч, чимось схожа на цю. В лютому 1944 року його викликали у Кремль із Українського фронту. Літаки не літали через вкрай погану погоду. До Москви добирався машиною. Була вже ніч, коли у Кремлі його пересадили на іншу машину і повезли. Так було завжди, ніхто ніколи не знав, де знаходиться Сталін.
“Тієї ночі,— згадував Хрущов,— Сталін знаходився на іншій дачі, поблизу Москви. Мене завели до нього. Він сидів за білим столом, накритим картами і заставленим пляшками горілки, багато із яких вже спорожніли. Я помітив, що Сталін п’яний. Його вуса стирчали, а очі — мовби зсередини світились вогнем, який засліплював і гіпнотизував.
— Чортів Микита! Пий, мій товстий голубе!
— Зі стола я взяв склянку, з якої п’ють грузинське вино. Ритуал я знав — налити і випити залпом повну склянку. Горілки ніколи я не боявся. Був на 15 років молодшим, але в цей вечір відчував себе виснаженим довгою дорогою, холодом, безсонням. Цим скористався Сталін для перевірки моєї військової професійності та відданості. Запитання сипалися одне за одним.
Сталін, тим часом, наливав і наливав. Поступово мої ноги задерев’яніли. Але треба було залишатися з ясною головою. Він віддасть наказ, його треба запам’ятати і виконати. Сталін вирішив розгорнути цілий ряд наступальних операцій, які передбачали великі жертви”.
Невиконання наказів Сталіна означало винесення собі вироку. Ніхто із його оточення чи фаворитів цим не ризикував. Навіть Берія, котрий міцно тримав усіх під терором сітки шпигунів та інформаторів, усвідомлював, що і він у будь-яку годину може виявитися під підозрою Сталіна. Про все це не міг не думати Хрущов, прямуючи на таємничу зустріч зі Сталіним...
Всупереч негоді кремлівські машини, водії яких знали кожну звивину дороги, відстань у 84 кілометри подолали менш ніж за три години. Дача (колись садиба графа Орлова) височіла серед ялинового лісу і величезних садів, перетятих ставками. Щоб дістатися до дачі, треба було звернути з Каширського шосе, заглибитися у густий ліс по єдиній вузькій дорозі і доїхати до муру, який оточував парк. Цей мур багато разів надбудовувався і був обладнаний колючим дротом з електричним струмом.
“Як тільки ми пройшли через ворота,— писав у своїх спогадах Хрущов,— несподівано нас освітили прожектори, звідкись з’явились озброєні грузини із особистої охорони Сталіна. Під дулами автоматів нас усіх обшукали.
Сталін був впевнений, що хтось міг мати при собі зброю. Він в останні роки свого життя став заручником страху. Все більше і більше замикався, нікому не довіряв”.
Ні Хрущов, ні інші близькі до Сталіна люди не знали про таємну добудову дачі. Позаду будинку добудували крило, яке складалося із трьох однакових кімнат. У кожній стояло металеве похідне ліжко, шафа із білого дерева, в якій висів маршальський мундир, стіл, на якому знаходилися телефон, фонограф і стос платівок з російськими народними піснями.
Двері кожної кімнати були покриті листовим залізом із змонтованою відкидною дошкою, на яку ставився піднос з їжею або предмети побуту. Уздовж кімнат тягнувся коридор з броньованими дверима, за якими розміщалася невелика без вікон кімната для вартових. Цілодобово тут вартували п’ять грузинів, озброєних, як на війні. Від них йшов прямий телефонний зв’язок до кожної із кімнат.
Чотири рази на день у вартових лунав телефонний дзвінок. О 9-ій годині ранку Сталін замовляв чай, о 13-ій — сніданок, о 19-ій — обід і о 22-ій годині — вечірній чай. Їжу спочатку приносили до вартових, а звідти начальник варти заходив у коридор, двері якого автоматично відкривались і закривались, і залишав піднос на відкидній дошці будь-якої кімнати. Всіх відвідувачів Сталін приймав у робочому кабінеті на першому поверсі під постійною охороною.
Вночі 1 березня у цьому кабінеті сидів не Сталін, а начальник охорони. Із його доповіді Хрущов, Молотов та інші дізналися, що цього дня, як звичайно, Сталін на 19 годину замовив обід, але не замовляв вечірнього чаю. Через кілька годин охоронець сам подзвонив в усі три кімнати. Відповіді не було.
Щоб дістатися до Сталіна, був тільки один вихід — зламати двері. Першим відважився на це Молотов. Пройшли довгі хвилини, перш ніж піддалися перші двері. Всі затамували подих з надією почути голос Сталіна. Але їх зустріла тиша. Треба було відкривати двері в кімнати. Перші двері відкрились легко. Відсторонивши начальника охорони, вперед пішов Берія.
“... Я знаходився позаду Берії,— згадував Хрущов. — Перед моїми очима Сталін лежав на підлозі в маршальському мундирі. Товариші, котрі стояли позаду, підштовхували мене, щоб також побачити Сталіна. Раптом закричав Берія пронизливим, скрипучим і повним торжества голосом:
— Тиран мертвий, мертвий, мертвий!
Не розумію, який мужицький інстинкт спонукав мене впасти на коліна поруч з головою Сталіна. На мене дивилися його очі. Це були не очі мерця, це були очі живого Сталіна. Мене охопив жах. Я рвучко піднявся і з витягнутими руками кинувся назад. Зрозумівши мене, всі втекли в коридор. Тільки Берія, співвітчизник Сталіна, наважився виявити свою радість...”.
Під ранок Маленков викликав із Москви лікарів Сталіна. Очікуючи їх, члени Президії ЦК провели свою першу нараду. Було прийнято рішення про перевезення тіла Сталіна до столиці, відстрочку оповіщення про його смерть на 3,5 дня та організацію похорон.
В умовах тодішнього режиму та явного розгублення керівники країни побоялися відверто сказати правду громадськості. Оприлюднення справжніх обставин смерті Сталіна було невигідним і в політичному відношенні. Ось чому друкувались бюлетені про його стан здоров’я ще декілька днів після фактичної смерті.
2 березня близько 9-ої години ранку приїхали на дачу лікарі. Оглянувши Сталіна, вони констатували смерть. Причому, було сказано, що якби їх повідомили раніше і вони могли приїхати швидше, то, можливо, Сталіна вдалося б врятувати.
Всі плакали за Сталіним, котрий, незважаючи ні на що, був їхнім давнім товаришем, їхнім главою. Тільки Берія з льодовим спокоєм запитав:
— Від чого він помер?
— Крововилив у мозок, параліч, ядуха.
Тіло Сталіна поставили поруч з Леніним у Мавзолеї, а на початку 60-х років поховали уночі біля Кремлівської стіни.
Анатолій МАЛЯРЕНКО.