Старий взяв сокиру, котра лежала на мішку, й рушив до виходу. Певне, мав намір того ранку нарубати дров. П’яному Поліщуку здалося, що дідок підняв сокиру й зараз кинеться на нього...
ЯКЕ ЇХАЛО, ТАКОГО Й ЗДИБАЛО... Ольга Гнатюк разом з донькою чекала автобуса на автостоянці, коли до них підійшов незнайомий чоловік. — Далеко зібралися їхати?— запитав він. — Ні, недалеко, в село Облапи,— зиркнула скоса на чоловіка Ольга. — Там живете? — Їдемо до свекрухи в будинок престарілих. Взяла й доньку. Бабуся дуже любить внучку, то нехай і на неї подивиться. — А чоловік чому не з вами? Чи, може, як часто буває, посварився з матір’ю? “І чого він причепився?”— подумала Ольга, але пояснила роздратовано: — Немає у мене чоловіка, розлучилися. — Не зійшлися, значить, характерами. — Може, й так... Хіба завжди знаєш, чому чоловік із жінкою спочатку живуть ніби й непогано, а потім набридають один одному і все летить шкереберть. — Мене також жінка залишила,— признався незнайомець. — Деякий час проживав із матір’ю в селі Черкаси, а тепер і від неї пішов. — А в Ковелі чому опинилися? — Сам не знаю, шукаю щастя. Знайомих у місті немає. Ніде навіть переночувати... Може, ви мене прийняли б на кілька днів? — Я живу не в Ковелі, а в селі Діброва. — Мені все одно, де ночувати, можна і в Діброві. Ольга подивилася на чоловіка, з виду ніби нічого, правда, вдягнутий неохайно. Але ж чоловік без жінки хіба може бути інакшим? — Якщо є бажання, можете перебути у мене кілька днів,— погодилась Гнатюк й зиркнула на доньку. Донька мовчала. — Ми вже стільки переговорили, але й досі не познайомилися. Мене звуть Ольга. — А я Іван та ще й Поліщук,— відрекомендувався випадковий знайомий. Підійшов автобус. Усі троє поїхали в село Облапи. Пробули там довгенько. Прощаючись, бабуся дала онучці сорок гривень із своєї пенсії. — Купиш щось собі,— наказала. — У матері, певне, грошей немає. З Облап усі повернулися в Ковель. Звідти маршруткою доїхали до Голоб. Уже темніло. До села Діброва не було чим дістатися. — Що будемо робити?— захвилювався Поліщук. — Не в лісі ж зупинилися, а серед людей. У мене тут є знайомий. Якщо вдома, у нього й переночуємо,— заспокоїла Івана Ольга. — Знайомий уже збирався спати. Побачивши Ольгу, піднявся. — Чого прийшла так пізно?— запитав. — Їду від свекрухи. Додому дістатися нічим. Може, переночуємо в тебе? — Ночуйте,— не заперечував господар. Він витяг пляшку самогонки, поставив на стіл. — Вип’ємо, щоб краще спалося. Самогон розпили, мов кинули за себе. Вранці поїхали автобусом у Діброву. — А ось і мій будинок,— кивнула головою Ольга. У хаті господиня запропонувала: — Вип’ємо за щасливе повернення додому і нове знайомство. Поставила на стіл пляшку самогонки. — Невже за мене?— зрадів гість. — А за кого ж ще?— посміхнулась Ольга. Вдвох випили пляшку. Хоч сонце було ще високо, полягали спати. Звалила з ніг не тільки дорога, але й міцна самогонка. Наступного дня обоє ходили, немов причумлені. — Що далі будемо робити?— після сніданку запитав гість. — Мене ще кілька днів тому запрошували розбирати цеглу у старій школі,— повідомила Гнатюк. — Казали заплатять. — То ходімо туди. Ольга та Іван попрацювали півдня. Їм заплатили по шість гривень, а в придачу дали ще й пляшку горілки. Горілка їх зацікавила найбільше. В хаті Ольги її і розпили. Виявилося замало. Господиня дала Івану шість гривень й сказала їхати в сусіднє село Майдан. — Там можна купити самогону значно дешевше, ніж у нас. Прихопиш літру. — А в кого саме?— запитав Поліщук. — У Майдані розпитаєш,— порадила. Поліщук попросив у діда-сусіда велосипед й поїхав у Майдан. У селі зустрів двох хлопців. — Чи не знаєте, хто тут торгує самогоном?— запитав. — Ось там, біля магазину, є будинок з білої цегли. Його господар торгує самогоном,— кивнули хлопці вздовж дороги. Поліщук поїхав за вказаною адресою. Зайшов на подвір’я. Господар був біля хати. Певне, здогадався, чого незнайомець забрів, але на всякий випадок перепитав: — Когось шукаєте? — Кажуть, що у вас можна купити самогону. — Можна, аби були гроші... Скільки вам? — Налийте півтора літра. А далі буде видно... КОЛИ САМОГОН ТЕЧЕ РІКОЮ Поліщук повернувся в Діброву. Заїхав до діда, віддав велосипед й пригостив його самогоном. Іван та Ольга пиячили до пізнього вечора. Зовсім знесилені алкоголем, полягали спати. Наступного дня Поліщук знову привіз самогону. Похмілля тривало до вечора. Вранці Іван запитав: — Гроші ще залишилися? — Є трохи... — Мабуть, я знову поїду за горілкою. — Звичайно, бо ту, що ти купив, ми ще вчора прикінчили,— простягнула гроші. Поліщук поїхав у Майдан. Господар білого будиночка налив йому півлітрову пляшку. Іван запхав її до кишені й попросив: — Налийте ще склянку, я вип’ю тут. — Тоді з вас ще гривня,— нагадав самогонник. Іван перехилив склянку, не закушуючи. Сів на велосипед й поїхав вулицею. Біля одного будинку побачив криницю. Вирішив напитися води, бо в роті пересохло, ніби він увесь день просидів під палючим сонцем. Прихилив велосипед до плоту й підійшов до криниці. Кварти не було. Попрямував до хати. Тут проживав самотньо вісімдесятисемирічний Олексій Маєвський. Почувши, що на веранді хтось є, Маєвський вийшов з кімнати. — Ти чого прийшов?— запитав. — Дайте води напитися, бо в роті пересохло. Старий побачив, що непрошений гість п’яний. — Мені такі пияки, як ти, вже настільки набридли, хоч криницю засипай. Самогону надудляться, а сюди йдуть по воду. Не знаю, де вони поділи кварту, була біля криниці. Старий взяв сокиру, котра лежала на мішку, й рушив до виходу. Певне, мав намір того ранку нарубати дров. П’яному Поліщуку здалося, що дідок підняв сокиру й зараз кинеться на нього. Він вирвав сокиру з рук господаря й вдарив його обухом у потилицю. Потім ще двічі у спину. Маєвський упав на підлогу. Але п’яниця рубонув його уже гострим лезом ще кілька разів. Зрозумівши, що господар мертвий, бандит почав нишпорити по кімнатах. Ні грошей, ні цінних речей не знайшов. На столі побачив череп’яну кварту. Зазирнув туди. В ній були копійки. Певне, господар використовував кварту, як скарбничку. Вигорнув копійки на долоню, перерахував. Виявилося три гривні. Висипав їх у кишеню й вийшов з хати... Труп Олексія Маєвського односельці виявили під вечір, повідомили в міліцію. Із Ковеля прибула слідчо-оперативна група. Труп лежав на веранді біля входу в будинок. Під ним — калюжа крові. Кров червоніла також у різних місцях веранди. Тіло господаря було понівечене. Згодом судово-медична експертиза виявила у Маєвського переломи кількох ребер, розрив легень, важкі травми голови, рубані рани різних частин тіла, синці на обличчі. Вбивцю довго розшукувати не довелося, адже протягом трьох днів його бачило чимало людей у Майдані, коли він туди їздив за самогоном. Хтось підтвердив, що він заходив і до Маєвського. Під тиском неспростовних фактів Поліщук признався, що вбив старого, злякавшись, аби той його не зарубав. Під час слідства виявилося, що сорокашестирічний Поліщук ніде не працює, вже давно хронічний алкоголік. Дружина від нього пішла, бо як можна жити з п’яницею. Деякий час годувала давно перерослого сина мати. Хоча б мало бути навпаки. За важкий злочин — жорстоке вбивство людини — судова палата в кримінальних справах апеляційного суду області позбавила волі Івана Поліщука на дванадцять років. Під час суду вбивця всіляко себе вигороджував, брехав, доводив, що старий першим напав на нього з сокирою. Колегія суддів судової палати у кримінальних справах Верховного суду України вирок залишила без змін. Горілка — то страшна отрута, якщо пияк не має міри. А міру визначити не легко. Тому, на жаль, вбиває вона не лише тих, хто надто і давно з нею здружився, але нерідко й безневинних людей... Борис ПЛАХТІЙ, Володимир КАЛИТЕНКО.
