Що основне в житті відпускника, котрий перебуває на оздоровленні в санаторії? Звісно, в кожного, як кажуть, своя муха в носі...
Дружнi поради до початку курортного сезону З теплих країв повертаються бусли та інша рідна пташина. Натомість в зворотному напрямку починають мандрувати блідолиці курортники, які обзавелись путівками. Що основне в житті відпускника, котрий перебуває на оздоровленні в санаторії? Звісно, в кожного, як кажуть, своя муха в носі. Залежить від вимріяного — хто на що здатний відважитись. Маються на увазі лікувальні процедури та психотерапія. І все ж основне — не ваш майбутній тренінг в тому чи іншому специфічному напрямку. Пам’ятайте, що ефект будь-яких процедур, у тому числі і лікарських, залежить від вашого... сусіда по кімнаті. Річ у тім, що в санаторії сусідів не вибирають і пристосовуватись один до одного доводиться інколи всю відпустку. Це, звісно, стосується людей безгрішних (немає жодного зайвого гроша) чи безмандатних (пролетіли на виборах), словом, тих, хто живе на зарплату, і котрі не заслужили люкса чи напівлюкса. Запасливі, спокійної вдачі чоловіки прихоплюють з дому власних чи чужих дружин, з якими ділять навпіл путівку і ложе. Принаймні, вони добре орієнтуються, що їх чекає і на які жертви йдуть. Для решти — гра в лотерею. Усе можна знести і витерпіти в санаторії від норовливого сусіда по ліжку: пристрасть до міцних напоїв чи картярів... Але приходить ніч і ось тут нарешті по-справжньому виявляється індивідуальність зведених в одне лігво жильців. Часом це закінчується такими нервовими стресами, що ніякі психологічні сеанси, лікувальні сни не відновлять втрачені нервові клітини. ... Одного разу під вечір в санаторій, де я відпочивав, дістався веселий респектабельний чоловік — не товстий і не тонкий, середнього віку, який гостинно виставив на стіл пляшку коньяку і згуртував усіх бажаючих знайомитись. Після безтурботного застілля сусід, втомившись з дороги, ліг спочивати. І ось тут почався його сольний концерт... Хропіння, напевне, буває інтелігентним (якщо все-таки можна вжити цей термін). Це коли звуки, а точніше носові трелі, лунають рівномірно, в одній тональності. До цього звикаєш, як до “тікання” настільного годинника. Гірше, коли особа має пристрасть до схлипування, скреготіння зубами, зойкання, підсвистування, плямкання... Це вже навіть не соло, а цілий оркестр з набором різних музичних інструментів. Але цього разу трапився, як з’ясувалося, унікальний екземпляр курортника, до того ж підігрітого коньяком, що, як відомо, сприяє шквальному потужному хропінню. На відміну від людини-оркестра це була людина на мотоциклі, який долав танкодромну трасу. Цей мотоцикл був, очевидно, спортивний і будь-які перешкоди (пагорби, болото, яри) хоч і з трудом, але блискуче ним долались. Спроби колеги, який опинився в ролі слухача, хоч якимось чином вплинути на рух вестибулярного мотоцикла не давали жодного ефекту. Я зрозумів, що потрапив у пастку, і в цій ситуації може порятувати тільки солідний свідок — лікар чи медсестра, котрі підтвердять, що несамовитий хропун травмує психіку не тільки на період відпустки. Але вранці чоловік сам з непідробним інтересом поцікавився: “Я, напевне, дуже хропів?”. По-дружньому навіть попросив: “А ви підіть до головного лікаря, поскаржіться...”. І лагідно посміхнувся. Жертва була ладна бігти хоч до патологоанатома за ножем. А задум був, виявляється, абсолютно прагматичним: треба, щоб лох підтвердив його талант, а згодом йому б надали люкса. Він, безумовно, заслуговував на таке пошанування. Як розповів, перша дружина не витримала спільного проживання з ним в однокімнатній квартирі і втекла. І все ж респектабельному джентльмену з унікальними здібностями не пощастило: в санаторії його поселили не в люкс, а в звичайну кімнату в кутку приміщення і дали в напарники глухого діда. Кажуть, після спільного співжиття дідусь почав подавати ледь жевріючі ознаки слуху. Оскільки подібна психотерапія в санаторіях не така вже й рідкість, то найліпше все ж їхати на оздоровлення з дружиною, вестибулярний апарат якої достатньо вивчений і завжди його можна голосом чи фізичними діями підкорегувати. І хай циніки сміються, що в Тулу не їздять зі своїм самоваром. Аби лиш згодом не лікувалися від нервових стресів чи ще чогось більш суттєвого. Іван ПОХИЛИЙ, наш спецкор. Ялта—Луцьк.
