ТРАГЕДІЯ В МІСЬКОМУ ПАРКУ

ТРУП, ПРИКРИТИЙ ГІЛКАМИ
Володя Дрема того вересневого вечора додому не повернувся. Батьки спочатку вирішили, що син затримався в Луцькому технічному університеті, де навчався на третьому курсі. Вранці також не прийшов. Такого ніколи не було, щоб хлопець у когось заночував й навіть не попередив рідних.
Схвильована мати передзвонила в інститут. Там сказали, що вчора ніхто студентів не затримував, не було на це ніякої причини. Друг Володі Юрій Штирхун, до якого вона також зателефонувала, бо хлопці знали один одного ще з шостого класу, сказав, що вчора з ним не зустрічався.
Про раптове зникнення сина батьки повідомили у міліцію. Самі ж пішли в міський парк імені Лесі Українки, бродили понад Стиром, вважаючи, що вчора син тут міг бути й з ним сталося якесь нещастя.
Володі ніде не було.
Чотири дні батьки не знаходили собі місця. Нарешті з Луцького міського відділу внутрішніх справ повідомили, що їх сина Володимира Дрему знайдено в парку мертвим. Хто виявив тіло й де, вони дізналися того ж дня...
У неділю чимало молоді гуляло в парку. День був теплий і сонячний. Двоє хлопців з дівчатами прийшли також сюди відпочити. Зупинилися неподалік стадіону серед кущів. Тут були пеньки від кількох зрізаних старих дерев. Місце всім сподобалося. Вирішили розкласти невелике вогнище й насмажити шашликів. Хлопці пішли назбирати сухих гілок. Бродили не довго й повернулися до дівчат дуже схвильованими.
— Що сталося?— запитала одна з них.
— Метрів за десять звідси лежить мертва людина,— повідомили хлопці.
— Хто вона? Може, знайома?
— Не відомо хто. Молодий хлопець. Певне, вбитий, бо кров на шиї та грудях. Ще й прикритий гілками.
— Я зараз повідомлю в міліцію,— сказала одна з дівчат й вибігла з парку шукати найближчий телефон...
Незабаром у парк на вказане місце прибула спецгрупа. Всі гілки з тіла хлопця стягнули. Він лежав на животі, розкинувши вперед руки. Поряд, біля голови, була чорна кофта. Зелена футболка була закочена майже до самої шиї. На ній червоніла кров. На потилиці була велика рана. Мерця перевернули на спину. Вся шия з обох боків виявилася порізаною чимось гострим, певне, ножем. Рани були на щоках і плечах. Всього їх нарахували на тілі майже два десятки. Тільки хижий звір міг так познущатися над своєю жертвою. Але чотириногі хижаки по парку не бродили.
Члени спецгрупи помітили й сліди волочіння. Вони тягнулися до кількох пеньків, що були неподалік. Там, де кінчалися, на траві також червоніла уже засохла кров. Було зрозуміло, що хлопця хтось вбив неподалік пеньків й, аби приховати сліди важкого злочину, перетягнув у гущавину, сподіваючись, що там його не швидко знайдуть. Хто міг вчинити таку жорстокість над дев’ятнадцятирічним хлопцем, парк мовчав...
БРЕХЛИВА ВЕРСІЯ ВБИВЦІ
Тим часом працівники міліції активно шукали вбивцю. Було висунуто чимало різних версій, опитано сусідів, знайомих і друзів загиблого. Згодом встановили, що про вбивство Дреми дещо знає його давній шкільний друг, нині студент Волинського інституту економіки і менеджменту дев’ятнадцятирічний Юрій Штирхун, котрий проживає в Луцьку на Київському майдані.
Штирхуна затримали працівники міліції й попросили розповісти все, що він знає про вбивство. Той спочатку відмовлявся, йому нагадали, що коли людина знає про вбивство й не повідомить про це правоохоронним органам, вона згідно із законом може бути притягнута до кримінальної відповідальності.
— Але я не можу нічого розповісти, бо завтра і мене вб’ють,— сказав Юрій.
— Хто вас може вбити?
— Ті, що вбили Володимира.
— Ви їх знаєте?
— Ні... Можу тільки розповісти, як вони виглядають.
— Впізнати могли б?
— Звичайно...
— Все, про що ви нам розкажете, залишиться таємницею,— пообіцяли в міліції.
Юрій Штирхун почав розповідати:
— Кілька днів тому, вранці, до мене забіг Володимир Дрема. Попросив, аби я пішов з ним у парк імені Лесі Українки. Я поцікавився, чого туди йти. Він пояснив, що там його чекають якісь хлопці. Треба з ними, мовляв, про щось поговорити. Ми пішли. Незнайомців було троє. Під час знайомства двоє назвали свої імена: Саша і Арсен. Третій промовчав. Володя, Саша й Арсен відійшли на кілька кроків вбік. Той, що не назвав свого імені, залишився біля мене. Володя з ними про щось говорив хвилин десять. Потім всі почали сваритися. Сварка переросла в бійку. Саша штовхнув Дрему. Дрема витяг з кишені невеличкого складного ножика. У Саші також виявився ніж. Він вихопив його з кишені, замахнувся, щоб вдарити в шию Володю, але той підставив руку. Тоді Арсен підскочив до Дреми ззаду. Вдвох його звалили й почали бити ножами. Я хотів допомогти другові, але той, що стояв біля мене, несподівано витяг з кишені пістолет й схопив мене лівою рукою за шию. Я мусив мовчки спостерігати, як ті знущаються над Володею. Через хвилину-другу Дрема затих. Він був мертвий...
— Ви в бійці участі не брали, але чому ваш одяг виявився також закривавлений? — запитав працівник міліції.
— Після вбивства Дреми до мене підійшов Саша. Руки у нього були в крові. Схопив мене за рукави й вимастив одяг, наказав затягнути мертве тіло в чагарник й там закидати гілками. Напевне, коли я тягнув Володю, ще й тоді вимастився... Потім до мене підійшли всі троє й попередили, аби я нікому не розповідав, що бачив, інакше знайдуть мене і вдома, і в інституті й тоді доведеться так само розпрощатися із життям. Мовляв, ніхто не допоможе. Я перелякався й на знак згоди лише ствердно кивав головою. Ось чому ці кілька днів мовчав...
Розповідь Штирхуна була плутаною. На багато питань він не міг дати відповіді, суперечив сам собі, хоча, як свідок трагедії, повинен був би про все чітко розповідати. Згодом працівники міліції довідалися, що в парку того трагічного ранку з Володимиром та Юрієм була ще одна людина — друг Штирхуна одинадцятикласник Віктор. Про це Штирхун чомусь нічого не сказав.
Одинадцятикласника розшукали і той розповів зовсім іншу причину вбивства Дреми. Версія Штирхуна про трьох невідомих з ножами й пістолетом виявилась суцільною вигадкою...
БІЙКА НА НОЖАХ
Віктор часто приходив додому до Юрія на Київський майдан. Навідався і в середу. Посиділи, поговорили. Трішки подивилися телевізор. Коли одинадцятикласник вже зібрався йти додому, Штирхун попросив:
— Забіжи до мене завтра вранці.
— Можу, але чого?
— Є одна справа... Завтра про все довідаєшся.
Наступного дня близько восьмої години Віктор був уже в Штирхуна.
— Іди в парк до тих пеньків, що неподалік стадіону,— наказав Юрій.
— Туди, де ми частенько відпочиваємо?— перепитав хлопець.
— Так... Я буду там також через кілька хвилин із своїм другом.
Штирхун до пеньків прийшов через півгодини з незнайомцем. Віктор не знав ні його ім’я, ні прізвища, хоча частенько бачив їх разом на вулицях міста. У того на шиї висів дорогий мобільний телефон марки “Сіменс”.
Незнайомець простяг руку Віктору.
— Володимир...
Віктор назвав своє ім’я.
Хлопці вмостилися на траві біля пеньків. Навколо буяла зелень. Розмовляли з годину в основному про комп’ютерні ігри.
— Напевне, будемо розходитися,— піднявся Юрій. — Мабуть, треба ще й в інститут навідатися.
— Навіщо ж ти мене сюди так рано викликав?— не зрозумів Володимир й також піднявся.
— Поговорити...
— Могли б і після лекцій зустрітись.
Всі рушили парком. Попереду йшов Віктор, за ним — Володимир та Юрій. Зробили лише кілька кроків, як Віктор почув позаду якийсь шум. Обернувся й побачив, що Штирхун б’ється з Дремою. У руках в обох виблискували леза ножів.
Віктор кинувся на допомогу другу. Підбіг до Володимира ззаду й штовхнув його на землю. Юрій скористався цим й вдарив ножем лежачого Дрему. Дрема підхопився на ноги, але Штирхун звалив його знову й почав штрикати ножем в голову, шию, плечі, доки той не перестав ворушитися. Штирхун зняв з його шиї мобільний телефон, положив на пеньок. Удвох тіло затягнули в кущі й прикрили гілками.
— Дивись, нікому нічого не розказуй,— сказав Штирхун, бо будемо за гратами разом.
— Мовчатиму, як німий.
Віктор і Юрій пішли до Стиру, трохи змили з одягу і рук бруд. Потім милися ще в квартирі Штирхуна. Юрій поїхав на таксі в інститут, Віктор — у школу. Наступного дня вбивця продав крадений мобільний телефон на ринку...
Звідки така жорстокість у дев’ятнадцятилітнього, здавалося б нормального хлопця?
За скоєння важкого злочину Луцький міськрайонний суд позбавив волі Юрія Штирхуна на тринадцять років.
Колегія суддів судової палати в кримінальних справах апеляційного суду області вирок залишила без зміни.
Ось так буває... Дружили хлопці багато років, ходили один до одного в гості, на дні народження. Потім один позбавив життя іншого зовсім без будь-якої серйозної причини. Під час суду Штирхун доводив, що посварилися вони в парку, бо Дрема нібито заборгував йому чимало грошей, але не хотів повертати. А вбив Володимира, мовляв, захищаючись. Але ж він першим почав сварку та бійку, то про який же захист йде мова? І все ж більше схоже на те, що Штирхун вирішив заволодіти дорогим мобільним телефоном. А чи справді Дрема мав борг, мертвий про це уже не скаже...
Михайло КВЯТКОВСЬКИЙ,
Володимир КАЛИТЕНКО.