ХУДОЖНИК, ЯКИЙ У КАЗАХСТАНІ МАЛЮВАВ ТРАГЕДІЮ КОРТЕЛІС

Про свого земляка, художника-монументаліста Михайла Антонюка майстер народної творчості, знана соломкарка із села Туличева Турійського району Марія Кравчук розповідала захоплено і з нотками болю водночас.
— Мабуть, то була його життєва трагедія, що свій талант, а був він безперечно талановитим художником, Михайло віддав не на службу Україні. Проте він гідно представляв Україну, нашу Волинь у світах, і ми не маємо права забувати це ім’я. Та, на жаль, волиняни дуже мало знають про свого видатного земляка, який бував у Парижі, в Чехії, на Кубі... Його роботи високо оцінювали, а в Україні Михайло Антонюк залишався невідомим. Перша і єдина персональна виставка відбулася у Львові 1991 року, а через два роки митця не стало. Нині маємо гарну нагоду згадати про нього, адже цього року художникові виповнилося б 70 літ.
Зацікавлено гортаю каталог виставки «Художники целинного Приишимья. 1961—1981», видану 1982 року Цілиноградською Спілкою художників. У вступній статті ім’я Михайла Антонюка згадується найчастіше, та й роботи приваблюють своєю неординарністю. Як, скажімо, офорт «Святкові юрти». Попри позірну однозначність назви, від роботи віє... Україною, бо прикрашений орнаментом полог казахської юрти чомусь так зримо асоціюється із рукавом жіночої вишиваної української сорочки та ще й із майже волинським візерунком!
Може, художник у такий спосіб передав свою ностальгію за рідним краєм, де залишилися батьки, сестри Наталка і Галина, де споришеві стежки рідного Туличева пам’ятають його босоноге воєнне дитинство?
Рідні розповідали, що створюючи полотно про трагедію волинського села Кортеліси, художник так перейнявся долею своїх персонажів, що аж захворів. Адже той спопеляючий вогонь не обминув і його рідного села, тому типажів для своєї роботи вигадувати не доводилося.
Народився Михайло Антонюк 12 березня 1935 року в родині, де часто лунала музика і було багато розмов про мистецтво. Його батько, Яків Карпович, найменша дитина із багатодітної сім’ї, з дитинства був закоханий в музику, самотужки зробив собі скрипочку. Яків навчився грати й на інших музичних інструментах, організував у Туличеві драматичний та хоровий гуртки, духовий оркестр.
А єдиний син Михайло, здається, народився для того, аби мелодії переплавляти в барви. Перший випуск Купичівської СШ відбувся у 1953 році. А вже через рік Михайло Антонюк став студентом Львівського інституту декоративного і прикладного мистецтва.
Романтична натура, прагнення пізнати світ кличуть його, як і тисячі ровесників, на цілинні землі. Так із 1961 року провідною темою у творчості волинянина Михайла Антонюка стала земля і люди цілинного краю. Там він став визнаним майстром, членом Спілки художників СРСР, заслуженим діячем мистецтв Казахстану. 14 років очолював Цілиноградську Спілку художників, у якій він, до речі, був не єдиним українцем. Ядро її складали художники із Дніпропетровщини і Закарпаття, Львівщини й Луганщини, Херсонщини й Київщини... Створені ним вітражі й панно дотепер радують зір буянням барв і творчої уяви. Адже його монументальні роботи прикрашають громадські будівлі Цілинограда, а кращі живописні полотна експонуються в музеях Казахстану, Киргизії, Росії та республік Прибалтики.
Ще одна тема, якої не міг оминути художник, чия доля тісно й навічно була пов’язана із Казахстаном — це людина і космос, земля і небо. Либонь, є щось глибоко символічне в тому, що й серце його перестало битися саме у День космонавтики, 12 квітня 1993 року, на 58-ому році життя.
За іронією долі в Україні є лише один монументальний твір Михайла Антонюка. Знаходиться він на сільському цвинтарі його рідного Туличева. Це — останній синівський дарунок батькові, якого він пережив лиш на одинадцять років.
На надмогильній плиті, яку власноруч встановлював разом із робітниками, художник зобразив композицію «Дерево життя». Хай на ньому ніколи не в’яне весняний цвіт вдячної пам’яті.
Валентина ШТИНЬКО.