60 РОКІВ ПІСЛЯ ВІЙНИ: перший і останній пиріг із сечевицею

Навіть важко повірити, що уже 60 років ми живемо під мирним, голубим небом. Та лиха війна обпекла своїм полум’ям душі і серця мільйонів людей. Гірка доля випала й мені, моїй мамі, бабусі та дідусеві.
Свого тата я пам’ятаю туманно. У травні 1941 року його призвали в армію. Служив медінструктором у військовій частині, яка стояла у Порицьку на Волині. Загинув він при першому обстрілі у перший день війни. Перед тим увечері зайшов у якусь сільську хату, попросив напитися молока. Пригостили його ще й пирогом із сечевицею. Подякував хазяйці, зауваживши, що ніколи такого не їв.
Порицькі жителі закопали батька неподалік у лісі. Тільки десь через два місяці повідомили про це його батьків і мою маму. Для нас була “варфоломіївська ніч”. Мені виповнилось тоді чотири з половиною роки. Пам’ятаю, як мене перекладали з рук на руки, усі ридали: “Сирітка”. Я нічого не розуміла. Тільки згодом дізналась, що у мене немає тата. Так я зустріла літо 1941 року. Тіло батька перевезли в наше село, де й похоронили. Добре пам’ятаю увесь обряд, плач людей, пожовкле обличчя тата.
Вирішила написати до вас, бо усе життя щось мучить мою душу. Часто задумуюсь: чому я мала рости без батька, не пам’ятаю його голосу, хоч люди розказують, що мій тато був чоловіком хазяйським і добродушним.
Насамкінець бажаю усім працівникам і читачам “Волині” доброго здоров’я і довгих років життя.
Ось такого щемливого листа надіслала на наш новий конкурс жителька села Холонів Горохівського району Галина Кузьмич.