На цих руках тримається Україна.
Заручники окопів: ким замінити незамінних?
100 днів у окопах, 150 днів на позиціях... Таке враження, що ЗМІ змагаються у рекордах, хто з наших захисників більше часу проведе в умовах браку води, їжі, боєприпасів. Виснажені, хворі, зневірені – наші захисники. Чому так відбувається – і в чому наша відповідальність за ці моторошні рекорди?
Почула вчора несподівано для себе: «От саме тому українські жінки стрибають на машини ТЦК».
Чому несподівано? Бо розмова йшла про військових, які на кілька тижнів залишилися на позиції без їжі. На це я зауважила, що ситуація нелінійна. Бійці йдуть на позиції подекуди добу. В два етапи, з ночівлею по дорозі. Причому, тягнуть вони на собі їжу, БК, знаряддя, спорядження. Перетин кілзони (kill zone – це територія на полі бою, що повністю прострілюється та контролюється вогнем (артилерією, дронами, мінометами) обох сторін, де знищується будь-яка ціль. – Ред.) з десятки кілометрів під прицілом ворожих дронів та десятками кіло на горбу – ще той квест на виживання. До того ж, людей не вистачає.
Тому, якщо раніше вихід був на тиждень, то зараз всі розраховують мінімум на три тижні. Уявіть собі групу, яка йде пішки добу і тягне на собі необхідне на три тижні боїв. Зазвичай перевага віддається БК, а не збільшеному запасу «мівіни». Така реальність. Якщо щось трапляється, і тебе немає ким поміняти – ти застрягаєш ще на три тижні, а то і на три місяці. І не завжди дрони можуть до тебе дістатися, щоб скинути їжу, ліки, цигарки.
Хлопці тижнями сидять без необхідного, і вивести їх не можна, бо немає кого завести. Це проблема, яку може вирішити збільшення військових у частинах та частіші ротації безпосередньо на позиції. Тож я говорила, що проблема не тільки в «поганих командирах», а й у суспільстві, яке ігнорує життя тих, хто захищає наше спільне життя. І тут оце: «Тому українські жінки стрибають на машини ТЦК».
Проблема не тільки в «поганих командирах», а й у суспільстві, яке ігнорує життя тих, хто захищає наше спільне життя.
Очевидно, що це відсилка до відео «женщіни-дружини-берєгіні» з Вінниці. От тільки причому тут українські жінки? Українські жінки голіруч зупиняли окупантські танки на Київщині. В Конотопі нагадували окупантам не забути покласти насіння в кишені, щоб проросло. А це – щось інше. Тут краще підходить інший приклад з нашої недавньої історії, де «женщіни Луганщини» блокують українських військових на початку війни. Та ж аргументація боротьби з військовими ЗСУ заради «спокійного нам здєсь життя».
Може, я злобна стала. Але не можу знайти в собі співчуття до всіх цих обивательських пристрастей. Як не знаходжу в собі розуміння до «орчинь», у яких складнощі, іпотека, треба піднімати своїх дітей, роблячи сиротами наших. Просто заробіток. «А шо такова?»
Для мене це явище одного порядку. Ті самки вирішили сплести собі сімейне гніздечко на крові українського солдата, який для них чужинець-ворог. І ці займаються тим самим. Тільки не в активній, а в пасивній формі.
Лариса ВОЛОШИНА, психологиня, громадська діячка.
Зараз також читають: Воїн з Волині: «Я вже хліба і цукру не їв 2 місяці, а, може, й більше…»
