«Батька заарештували на вулиці, а його собаку повісили на паркані»

– Мого батька окупаційна російська влада засудила до 22 років (!) позбавлення волі, хоча він не скоїв жодного злочину, – розповіла «Фактам» Марія Сізьонова, донька політв’язня Віктора Бондаренка з Бердянська. – Батькові 53 роки, він пастор Харизматичної євангельської церкви України та волонтер. Лишився в окупованому Бердянську, щоб підтримувати вірян у лиху годину. Він усіляко уникав контактів з окупаційною владою. Думаю, через це ефесбешники й сфабрикували проти нього кримінальну справу. Вони заарештували не тільки батька, а й мого чоловіка. Це було у 2022 році. Через катування електричним струмом у чоловіка розкришилися зуби, і зараз в нього знімні зубні протези. Тоді, у 2022-му, їх обох – змучених, побитих – усе ж відпустили. У нас із чоловіком четверо дітей. Тож ми вирішили не випробовувати долю й незабаром евакуювалися. А батько лишився.

Окупанти вдруге заарештували його у травні 2024 року: тато пішов вигуляти собаку Нюшу й додому не повернувся.

– Сім’я 21 день не знала, що з ним сталося, – продовжує свою розповідь Марія Сізьонова. – Лише доля собаки була одразу відома: Нюшу окупанти повісили на паркані, вона стала задихатися. Сусіди, на щастя, встигли її врятувати. Врешті з російських ЗМІ ми дізналися: батька арештовано. Потім були «слідство» й «суд». Про неймовірно жорстокий безпідставний судовий вирок я вам вже сказала. В тата низка хвороб, він потребує лікування, реабілітації, дієтичного харчування. Медичну допомогу, а тим паче дієтхарчування, йому за ґратами не надають. Зараз він знаходиться у «Владімірському централі» – російській тюрмі для найнебезпечніших злочинців.

– Для нашої сім’ї війна почалася у 2014 році: мої батько й чоловік тоді евакуйовували чимало людей з окупованих міст Донеччини, Луганщини, – продовжує Марія Сізьонова. – Коли у 2022 році почалося повномасштабне вторгнення, наша сім’я не тікала, а почала допомагати іншим людям. Ми організували забезпечення продуктами, ліками, предметами першої потреби майже 1000 жителів Бердянська (якщо точно, то 895 із близько 600 родин – я вела списки, тож добре пам’ятаю цю статистику).

Через катування електричним струмом у чоловіка розкришилися зуби, і зараз в нього знімні зубні протези.

Батько й чоловік також евакуйовували людей до Запоріжжя, там вантажили гуманітарну допомогу і привозили в Бердянськ. І на місці ми все це розподіляли. Причому батько не боявся казати, що ці харчі, ліки, речі передано з вільної України. Тут слід сказати, що тато, як міг, чинив опір окупантам – словами і справами. Він надихав людей своїм оптимізмом, вірою, що врешті все буде добре.

Ще скажу про жителів Маріуполя… Для нас сильним психологічним ударом став випадок, коли під час евакуації людей з Маріуполя рашисти розстріляли батькову автівку. Було так: солдати ворога дозволили посадити в машину людей. А потім відкрили по ній вогонь. Батько був за кермом. Біля нього на передньому пасажирському місці сидів літній чоловік (85 років). В нього влучила куля, і він загинув. Фактично цей чоловік врятував мого тата, бо взяв на себе кулю. Якби його на передньому сидінні не було, куля влучила б у батька.

Попри цей випадок, тато не зупинився, не злякався – продовжив евакуйовувати.

– Ви вмовляли його також евакуюватися?

– Ми пропонували йому виїхати разом із нами, проте він вирішив залишитися – це було його бажання, бо він не міг покинути прихожан. Щодо цього цитував біблійний вислів: «Уражу пастиря – і розсіються вівці». Тоді це означало: поки в місті є пастирі, то є кому підтримати людей. Нам з чоловіком довелося прийняти його рішення. У травні 2024 року, його знову заарештували...

Зауважу, що до великої війни, коли в місті була українська влада, ми були просто родиною, в якій дідусь – священник і в якій всі дорослі займаються волонтерством. Сьогодні для декого із сусідів у Бердянську ми – родина терориста. Слід розуміти, що там із кожним, хто не боїться висловлювати свою думку, хто допомагає іншим людям, може статися те ж саме, що й із моїм батьком.

– Маєте хоч якийсь зв’язок із ним?

– російською владою дозволено листування, проте листи цензуруються: в деяких з них викреслюють цілі абзаци, хоча нічого «крамольного» я татові не пишу. Що ще? Ми маємо право передати йому лише одну посилку на рік (вагою 20 кілограмів). Цього дуже мало.

Обов’язково напишіть, що історія з переслідуванням мого батька – не поодинокий випадок. На окупованій території арешти поставлено на конвеєр. Загарбники щедро мітять людей тавром «терорист», «шпигун», «диверсант». Хто зазвичай ці «терористи», «шпигуни» і «диверсанти»? Вчителі, медики, журналісти, інженери, програмісти, священники, письменники, юристи – звичайні люди, які не хочуть змиритися з окупацією.

Відомо про 18 тисяч цивільних українців, яких захопила в полон путінська влада. В неволі у них забирають здоров’я – тим, що регулярно б’ють, годують фактично помиями, не надають медичну допомогу, вдень не дозволяють не те що лежати, але й сидіти (слід тільки стояти). Постійно чинять на них психологічний тиск (змушують горланити гімн росії та радянські пісні, словесно ображають), багатьом взагалі не дозволяють листування з рідними. Таке ставлення лише через те, що вони – українці.

Ігор ОСИПЧУК, «Факти».

Зараз також читають: Воїн з Волині: «Я вже хліба і цукру не їв 2 місяці, а, може, й більше…»