Василь стягнув ковдру, взяв батька за руку. Рука була холодна. Зрозумів, що той мертвий...
ДЗВІНОК У МІЛІЦІЮ Лучанин Ярослав Чернета того ранку навідався до свого сусіда пенсіонера Петра Бартошика. Він заходив до нього й раніш частенько, іноді перехиляли по чарці. У хаті старого не було. — Де батько?— запитав Чернета у Василя Бартошика, двадцятичотирирічного сина Петра. — Мабуть, уже кудись пішов. — Нащо він вам?— поцікавився Василь. — Думав, може разом похмелимося. — Батько лежить у літній кухні, захворів... А похмелитися ми можемо і без нього. Ходімо, — кивнув Василь в бік літньої кухні, двері якої були відчинені, й, похитуючись, рушив туди. Видно було, що молодший господар встиг похмелитися з самого ранку... Петро Бартошик лежав на ліжку, накритий майже з головою. Правда, з-під ковдри визирала колошва штанів та черевик. Видно було, що старий ліг, не роздягаючись. — Що з ним сталося?— запитав Ярослав. — Учора ж я його бачив вдень цілком здоровим. — Нічого особливого... Впав зі сходинок та й добре побився,— пояснив син, ставлячи на стіл трішки надпиту пляшку горілки. Перехилили по чарці-другій. — Дивно, ми брязкаємо склянками, а твій батько ніби й не чує,— здивувався Чернета. — Адже старий також любить потягнути чарочку. — Любить,— згодився син. — То розбуди, нехай вип’є чарку, йому легше стане,— порадив гість. — Не треба... Батько міцно спить,— махнув рукою Василь й знову наповнив чарки. Коли пляшка спорожніла, пияки розійшлися. Чернета подався додому. Бартошик вирішив прогулятися містом. Бродив години зо три. Під обід повернувся додому. Знову забрів на кухню. Батько лежав у тій же позі, за цей час навіть не повернувся на інший бік. Василь стягнув ковдру, взяв батька за руку. Рука була холодна. Зрозумів, що той мертвий. Незабаром до будинку Бартошиків на вулицю Нечуя-Левицького під’їхав міліцейський автомобіль. Певне, доки син бродив без діла Луцьком, хтось із сусідів чи знайомих зайшов у літню кухню, побачив мертвого пенсіонера й потелефонував у міліцію... Члени слідчо-оперативної групи перш за все зайшли, звичайно, в літню кухню, де лежав мертвий господар. За ними подався й Василь. Оглянули труп на ліжку. Старий Бартошик був одягнутий у сорочку, штани та піджак. Весь одяг був чомусь досить брудний, ніби чоловік перед смертю качався по землі. Все обличчя його було схоже на суцільну рану. Голова — також. — Хто твого батька так побив?— запитав один з працівників міліції. — Не знаю,— буркнув Василь. — Крім батька й тебе, хто ще живе в будинку? — Хата поділена на дві частини. В одній жили ми з батьком, правда, він чомусь часто ночував у літній кухні, у другій — сестра з чоловіком і двома дітьми. — То, може, ти й побив батька?— запитав дільничний міліціонер. — Ви ж не дуже дружно жили. — Я його не бив... Труп Петра Бартошика відправили в морг для встановлення причини смерті. СТАРИЙ ХОВАВ ПЕНСІЮ У СУСІДІВ Пенсію Петро Бартошик отримав у середу. Одразу ж приніс сусідці Людмилі сім гривень, які позичав. А ще простягнув їй сто гривень. — Нехай полежать у вас,— попросив,— бо син Василь все одно їх забере, як побачить, й проп’є до копійки. Сусідка про це знала, бо ж старий не вперше приносив до неї на збереження частину своєї пенсії. Вона взяла гроші й одразу сховала. Василь повернувся додому під вечір. Десь пробродив увесь день і був уже напідпитку. — Ти, батьку, сьогодні, здається, вже пенсію отримав,— чи то запитав, чи ствердив Василь. — Звідки знаєш? — Сорока на хвості цю новину принесла. — Отримав, ну то й що? — Не знаєш, що?.. Треба таку подію негайно замочити,— запропонував син. Батько й син щоразу замочували пенсію. Ініціатором завжди був Василь. Випити, правда, любили обоє, але батько, як кажуть, знав міру, а син пив, доки була горілка. — Може, тобі на сьогодні вистачить? Бачу, що вже десь чаркував,— сказав Петро. — Давай гроші, піду за горілкою!— уже зі злістю кинув Василь. Батько простягнув сину десять гривень. Василь побіг у найближчий магазин, купив горілки. — Ходімо в літню кухню, там і відзначимо твою чергову пенсію,— запропонував син. Батько погодився. У літній кухні сиділи довгенько. Уже почало темніти. Пили, не поспішаючи. Та й куди було спішити? Батько був на пенсії, син ніде не працював. Коли випили півпляшки, Василь запитав: — Батьку, а скільки грошей ти сьогодні отримав? — Не знаєш, скільки? Як завжди... — А де решта грошей? — Сховав... А навіщо вони тобі? — Та то я просто так запитав. Всі твої схованки я давно знаю,— заплітаючи язиком, бубонів Василь. Справді, батькову пенсію син завжди знаходив й пропивав сам або нерідко пригощав ще й друзів. Саме тому останнім часом Петро частину пенсії переховував у когось із сусідів. Син, коли про це довідувався, скаженів, розпочинав сварку й бійку. Старий часто ходив із синцями. Часом сусіди запитували, що сталося. — Послизнувся і впав,— пояснював пенсіонер, виправдовуючи сина. Петро нерідко ночував у літній кухні навіть взимку. Ховався там від п’яного сина. Не раз ночував і в сусідів. Син виганяв його з хати або пенсіонер і сам тікав від розлюченого Василя. Життя його, як кажуть, було не з медом... БІЙКА ПІСЛЯ ПИЯТИКИ Батько із сином у літній кухні випили ще по чарці. Темінь уже зазирала у вікно. — Мені досить,— сказав старий. — Вже й на сон хилить. Петро відсунувся разом із стільцем до ліжка й мав намір лягти. — А із стола хто прибере?— спалахнув син, сердитий, що батько не сказав йому, де сховав гроші. — Ти молодший, то й прибери. Скільки там тієї роботи? — Набридло вже після тебе прибирати! — Чого після мене? Разом пили,— зауважив Петро. — Я бігав у магазин за пляшкою! — За мої гроші... — Часто готую для тебе їжу!— кипів Василь. — Невідомо, що ти рахуєш?.. Живеш же на мою пенсію. Міг би десь на роботу влаштуватися. Ледар, дармоїд... Батько не встиг нічого більше сказати, бо син підскочив і вдарив його кулаком в обличчя. Петро зігнувся від болю й хотів піднятися із стільця. Василь вдарив його ногою в живіт і кілька разів коліном у груди. Старий впав на підлогу. Удари продовжували сипатися. Пияк бив ногами в голову, живіт, груди. Батько качався по підлозі, прикриваючи лице руками, з якого вже й так цебеніла кров. Але той шматував тіло, немов хижий звір. Алкоголь затьмарив розум. Про те, що може батька покалічити чи вбити, п’яниця в цю мить не думав. Врешті-решт, коли старий лежав уже нерухомий обличчям до підлоги, бандит із задоволенням поставив йому на голову ногу з брудним черевиком. Через кілька хвилин Петро заворушився. Стогнучи, піднявся з підлоги, доповз до ліжка й ліг. Ні роззутися, ні роздягнутися не було сил. Син натягнув на нього якусь ковдру, погасив світло й пішов у хату. Протягом ночі Василь у літню кухню не заходив, не цікавився, як батько себе почуває, отож, і не знав, коли той помер, вночі чи вранці... Наступного дня вбивцю затримали. Проти нього була порушена кримінальна справа. Вдруге він потрапив на лаву підсудних. Перший раз побував за гратами за хуліганство. І ось тепер вчинив черговий важкий злочин — вбивство батька. Луцький міськрайонний суд позбавив волі Василя Бартошика на сім з половиною років. Колегія суддів судової палати в кримінальних справах апеляційного суду області вирок залишила без змін. Під час суду та в апеляційній скарзі Бартошик доводив, що вбивати батька не мав наміру. Судово-медична експертиза спростовує його заяву, адже він завдав батькові багато важких травм, деякі з них несумісні із життям: черепно-мозкова травма з крововиливами, крововиливи в легені і праву нирку, розриви тканини печінки, перелом кількох ребер та інші. Свою жорстокість Бартошик пояснює не великою кількістю випитої горілки, а... переляком. — Чому я так бив батька? Справа в тому, що в літній кухні на підлозі лежали сокира, кочерга, залізна лопатка. Я боявся, що батько схопить щось із них і вб’є мене,— говорив п’яниця. А ще він доводив, що суд покарав його досить суворо. Та чи може бути будь-яке покарання за вбивство рідного батька надто суворим? До того ж Василь не просто вбив батька. Він щодня п’яний, як вампір, висмоктував з нього кров, забираючи останнє здоров’я й сили... Віктор ОСТАПУК, Володимир КАЛИТЕНКО.
