Вісімдесятирічна Ганна Корнелюк того дня чомусь довго не виходила з хати...
ХТОСЬ ЗАТЕЛЕФОНУВАВ У МІЛІЦІЮ Вісімдесятирічна Ганна Корнелюк того дня чомусь довго не виходила з хати. Правда, вона давно уже хворіла, важко пересувалася, але на подвір’я хоча й не надовго, проте якось виповзала, аби подихати свіжим повітрям чи заглянути у хлів. Як кажуть, старість — не радість. А коли людина ще й одинока, зовсім важко. Двадцять років прожила вона самотньо у власній хаті в селі Брище Луцького району відтоді, як помер чоловік. Дітей не мала. Звичайно, сусіди навідувалися частенько, іноді приїжджали з Луцька сини та онуки її сестри. Того дня навідалася й одна із сусідок. Ступила на веранду й злякано зупинилась. На підлозі щось червоніло схоже на кров. — Ганно, де ви?— гукнула голосно. У відповідь — мовчання. Сусідка зайшла у кімнату. Навколо все було розкидано, ніби в хаті щось поспіхом шукали. І вже по-справжньому злякалась, коли побачила на підлозі, біля ліжка, майже голу бабусю. На животі у неї лише була зав’язана хустка. Жінка підійшла ближче і зрозуміла, що господиня мертва... Чутка про те, що вбито стару Ганну Корнелюк, облетіла село миттєво. Розкидані речі свідчили, що хтось її намагався пограбувати. — Але що у старої можна було взяти?— дивувались односельчани. — Грошей вона навряд чи навідкладала із своєї пенсії. У хаті та хліві цінних речей не мала. Хіба який п’яниця вліз вночі. Такий за чарку горілки може і життя позбавити. Хтось із односельчан потелефонував у міліцію. Незабаром у Брище з обласного центру прибула слідчо-оперативна група. В її складі були працівники прокуратури та міліції, судмедексперт. Вони детально оглянули кімнати. Мертва Корнелюк лежала обличчям до підлоги. Голова її була закривавлена і вся у ранах. Майже на її спині чомусь був телевізор. Можливо, він упав на неї з тумбочки, коли бабуся чинила опір злочинцеві. А, може, бандит просто кинув його на стару. Під трупом було багато крові. Плями червоніли і в багатьох місцях кімнати та на веранді. — Бандит бив стару жінку зі злістю, коли завдав їй стільки важких травм,—сказав один з працівників міліції. — Але за що і, головне, хто? Вбивцю розшукали того ж дня. Ним виявився сусід Ганни Корнелюк вісімнадцятирічний Андрій Бекас... ЧАРКУВАЛИ ДО ПІВНОЧІ Андрій Бекас того вечора зайшов до свого колишнього однокласника Богдана й запропонував йому відвідати сільський бар. Богдан погодився. По дорозі завітали ще до одного друга Володимира. — Сідайте... Чого стали біля порога?— запросив господар нежданих гостей. — Немає часу... Поспішаємо в бар. Може, підеш з нами?— запропонував Андрій. — Можна трішки посидіти,— погодився Володимир. — Вип’ємо пива. Хлопці на всякий випадок прихопили із собою чвертку самогонки й через кілька хвилин уже вмощувалися біля одного столика. Замовили пляшку горілки, закуску. — А грошей у нас вистачить?— поцікавився Бекас. — Знайдемо,— лапнув себе по кишені Володимир. — Могли б спочатку розпити нашу чвертку горілки, а потім побачили б, що далі робити,— сказав Богдан. — А, може, барменша не дала б нам порожніх чарок, — засумнівався Володимир. — Чого б там не дала?.. Але й пляшка, яку замовили, зайвою не буде,— посміхнувся Андрій. — Що нам чвертка? Як собаці муха... Хлопці пили довго. Поспішати не було куди. Розмовляли, ділилися спогадами, щось запитували один в одного. Коли прикінчили півлітрову пляшку, потяглися до чвертки. Потім замовили ще пива. Близько опівночі піднялися з-за стола. Володимир розрахувався за все сам. Похитуючись, немов дерева під вітром, вийшли з бару. Надворі моросив дощ. — А тепер куди?— запитав Бекас. — Зрозуміло куди, додому,— сказав Володимир. — Вже й так досить пізно. Майже ніде немає світла. — Додому, так додому,— махнув рукою Андрій й попрямував до свого будинку. У голові шуміло і земля під ногами погойдувалася, наче ступав по трясовині. Уже був майже біля власного порога, але раптом зупинився. — І чому замість мене мав у барі гроші платити Володя? Невже я сам їх не можу роздобути?— пробурчав до себе, заплітаючи язиком. Бекас попрямував до сусідки Ганни Корнелюк. Знав, що стара має гроші. У селі говорили, ніби недавно продала корову, бо не мала вже сили її доглядати... СУСІД ПОЗБАВИВ ЖИТТЯ СУСІДКУ Хата баби Ганни була поряд. Постукав у вікно. Спалахнуло світло й бабуся запитала: — Хто там? — Відчиніть... То я — Андрій Бекас. Бабуся впізнала голос сусіда й одразу відімкнула двері. — Що сталося?— запитала. Бекас мовчки рушив з веранди до кімнати. — Що сталося?— перепитала. Бекас мовчки рушив з веранди до кімнати. — Глухий чи що? Чого прийшов серед ночі?— уже сердито кинула. Бекас обернувся й, замість відповіді, двічі вдарив жінку кулаком у лице. Та впала на підлогу. Боляче копнув її ще кілька разів ногою. На підлогу хлюпнула кров. Щоб не замастити свій одяг, грабіжник пішов в кімнату, скинув там із себе джинсову сорочку й поклав на диван. Корнелюк піднялася й хотіла вибігти на подвір’я. Бекас догнав її, схопив за сорочку, в якій стара спала, з силою смикнув до себе. Сорочка розірвалася й з’їхала по ногах на підлогу. Жінка почала вириватись. Бандит знову її вдарив. Вона впала. На неї звалився телевізор, що стояв на тумбочці. — Кажи, бабо, де ховаєш свої гроші?— вдарив стару ногою. — Немає у мене грошей... — Брешеш, корову недавно продала... Знову бив стару руками й ногами, випитував, де сховала гроші. Господиня, вся залита кров’ю, знепритомніла від болю й уже нічого не казала. Грабіжник почав нишпорити по хаті, шукаючи гроші. Грошей ніде не було. Повернувся до жінки. Вона ще ворушилася. Зрозумів, що живою її залишати не можна, бо до ранку може відійти й заявить у міліцію. Бандит схопив залізний совок, що лежав біля грубки й вдарив ним бабусю кілька разів по голові. Вона захрипіла й замовкла. Знову почав шукати гроші. На ліжку, в кутку під газетою, знайшов її окуляри й гаманець. Очі радісно зблиснули, але в гаманці було лише кілька копійок. Зі злості пожбурив його від себе. Вбивця зрозумів, що вже пора тікати з хати. Спробував покласти мертве тіло на ліжко, щоб сусіди, які вранці, звичайно, навідаються, подумали, ніби бабуся померла сама. Тіло було дуже слизьке від крові й підняти його не зміг. Тоді вибив ногою вікно, порозкидав усі речі по підлозі, щоб створити враження, ніби господиню вбили невідомі грабіжники, а не її сусід. Потім забрав з дивана свій одяг й вислизнув з хати, зачинивши вхідні двері... ЧИ МОЖНА ЗМИТИ КРОВ З ДУШІ? Над селом висів місяць — єдиний свідок страшної трагедії. Руки та одяг вбивці були закривавлені. Він підійшов до колонки, вмився, постояв хвилину й подався додому. Батьки вже давно спали. Андрій постукав у вікно. Відчинила двері мати. — Ти де так довго був?— запитала. — Я вбив людину,— сказав, немов ошпарив матір окропом. — Здурів чи що? Таке мелеш... Син пішов у кімнату й ліг спати. Прокинувся Бекас надто рано. Налив у ночви води й виправ свій закривавлений одяг, сподіваючись приховати сліди злочину. Мати, котра вночі сприйняла слова сина, як п’яний жарт, вранці почула від односельчанки про вбивство сусідки Ганни. Люди дивувалися, хто міг стару жінку так покалічити. На ній, як кажуть в народі, не було живого місця. Пізніше судмедекспертиза констатувала, що в померлої відкрита черепно-мозкова травма, перелом основи черепа, крововиливи в мозок, рани на голові, скронях, потилиці, обличчі, переломи ребер, колото-різані рани спини, шиї, плечей і навіть ніг. Тільки хижий і голодний звір міг так познущатися. Але ж це був молодий хлопець, який навчався, хоча й без особливого бажання, в Колківському ВПУ, мав стати трактористом-машиністом, орати поле й вирощувати хліб. Він же ступив на злочинну стежку. Штовхнула його туди горілка. Дуже вже хотілося заволодіти 1500 гривнями, які бабуся отримала за корову. Ніби відчуваючи, що хтось може пограбувати стару і одиноку жінку, вона вклала їх у залізну баночку й закопала. Де саме, сказала тільки рідній сестрі. Грабіжнику і вбивці гроші не дісталися. За скоєння важкого злочину Андрій Бекас опинився за гратами. Сидіти доведеться довго. Усі п’ятнадцять років. Так вирішив суд. Все його особисте майно буде конфісковано, а родичам загиблої доведеться виплатити п’ятдесят тисяч моральної шкоди. Мати вбивці Марія Бекас вирішила, що її сина-пияка покарано надто суворо. Написала скарги не тільки у Верховний суд України, але навіть Президенту України, де всіляко вигороджувала сина-вбивцю. Колегія суддів судової палати в кримінальних справах Верховного суду України вирок залишила без змін... Борис ПЛАХТІЙ, Володимир КАЛИТЕНКО.
