Кореспондент „Волині” тиждень провів у столиці Франції...
Кореспондент „Волині” тиждень провів у столиці Франції.
ЗУСТРІЧ ІЗ НАЙВІДОМІШОЮ ПАРИЖАНКОЮ „Ах, ох, ух!» - тільки й чув від знайомих та друзів, коли зібрався в Париж. Так, ніби й справді: побачив Париж – і можна вмирати. Останнього, звісно, аж ніяк робити не варто, а от побачити столицю Франції - «свято, яке завжди з тобою», як писав Хемінгуей - це справді… свято. До того ж я, крім Санкт-Петербурга, по інших закордонах ніде не бував. А тут одразу (ух!) - сам Париж, столиця світу! «Це тобі не булька з носа!» - попереджали. Авжеж! Про це саме, напевне, подумав і французький митник, коли трохи здивовано витаращився у мій чистюсінький паспорт з єдиною візою - французькою. «Молодий, неодружений, у Євросоюзі не був. А чи не думає він тут залишитись назавжди?» - щось таке, видно, подумав митник і попросив мене почекати у сторонці. Добре, що скоро з’ясувалось, що я - один з членів групи українських журналістів, і - «пардон, мсьє» - можу спокійно споглядати красоти Парижа. Тож про них - про красоти. «Ну як вона, Ейфелева вежа?» - як правило, з такого питання усі починають розпитувати про Париж. Потім, зазвичай, з хитрими очима цікавляться, чого «такого» можна побачити у районі Пігаль з його численними секс-шопами та еротичними шоу… Що ж, тут уже настає моя черга „ахати”! Але – про все по порядку. Легка, повітряна, ніби мереживо, - саме таким є найперше враження від знаменитої Ейфелевої вежі. А вночі, з фантастичною підсвіткою, взагалі здається, що вона не стоїть на землі, а пливе над нею. А тут ще й гід доповнює враження: якби Ейфелеву вежу зменшити у розмірі до 30 сантиметрів висоти,то вона б важила усього сім грамів!.. Як не дивно, але побудована у 1889 році до Всесвітньої виставки 300-метрова вежа викликала обурення парижан, які вважали, що ця «скелетоподібна потвора» псує історичне лице Парижа. Лист-протест підписали навіть такі знамениті люди, як письменники Олександр Дюма і Гі де Мопасан. Останній, до речі, після відкриття вежі став регулярно ходити в ресторан, відкритий на її другому рівні. Пояснюючи свою непослідовну поведінку, він сказав: «Це єдине місце в Парижі, звідки не видно «чудовиська». На щастя, вежу не розібрали, і зараз щороку на «найвідомішу парижанку у світі» вилазить, точніше піднімається на ліфтах 5 мільйонів людей! У погожий день з найвищої платформи (усього вежа має майданчики трьох рівнів - 57, 115 і 273 метри) відкривається пейзаж на 60 кілометрів. А щоб потрапити на самий вершечок вежі, треба заплатити 10,7 євро. Підйом на нижчі рівні коштує дешевше, але цим рівнем рідко хто обмежується - всім хочеться ближче до неба. Але й внизу ви не будете сумувати і навряд чи покинете Ейфелеву красуню без якогось сувеніра. Біля її підніжжя завжди повно молодих вихідців з Африки, обвішаних усілякими сувенірчиками (в основному, звичайно, мініатюрними вежами). Ці голосисті хлопці знають свою справу і просто так вас не відпустять, пропонуючи на усіх мовах світу (не дивуйтесь, якщо навіть українською, не кажучи уже про російську) придбати товар. Сміливо торгуйтесь, якщо вам припала до вподоби якась річ! — Капіталіста, дешово! 20 євро! — переконує гендляр якогось нашого туриста купити копію вежі. — 5 євро! — Десять! — Шість! — О’кей! Подібні діалоги чути всюди. Так що запросто можете купити сувенір навіть у кілька разів дешевше від його початкової ціни. Зграйки торгашів чекають на туристів і в інших популярних місцях. Не люблять ці хлопці тільки поліції. Коли на моїх очах перед ворітьми Версаля пригальмувала поліцейська машина, продавців як вітром здуло. „ЧОРНИЙ ПАРИЖ” Париж, до речі, перенасичений вихідцями з Африки та Азії. Дуже багато змішаних пар: хлопець-європеєць, наприклад, і дівчина-азіатка. Є уже цілі квартали, де білошкіру людину важко побачити — корінні парижани просто не наважуються туди заходити. — От вам Париж і парижани, — дивувались ми, коли тільки в’їхали в місто з аеропорту. Справа в тому, що кілометри зо два наш автобус їхав вулицями, якими прогулювались винятково темношкірі французи... Що є, то є: проблема переселенців перед Парижем явно стоїть. Хоч, як кажуть, нема погано, щоб не вийшло на добре. Останніми роками у футбольній збірній країни з „білих” тільки Зідан блимав своєю лисиною на полі, а Бартез — у воротях. Те ж саме і в районі Пігаль, неподалік знаменитого кабаре „Мулен руж”: негри та араби (як правило, кремезної статури хлопці) чіпляються за руки і не дають проходу, переконуючи, що їхнє еротичне шоу — і найцікавіше, і найдешевше. Але скористатись із запрошення численних „зазивал” я не ризикнув. Головна мета більшості таких закладів — видерти у клієнта якомога більше грошей. До того ж не завжди чесним способом — інколи клієнтів просто „розводять”. Елементарно: вас не випустять на вулицю, поки за дівку, яка просто сіла вам на коліна з пляшкою шампанського в руках, ви не заплатите кругленьку суму. Офіційний сайт США навіть попереджає своїх співвітчизників про „нечесну комерцію, агресивний маркетинг і погрози фізичної розправи” з боку деяких закладів. Саме в цьому районі нас з колегою і намагався обчистити злодюжка, про якого я розповідав на початку. Але така вже специфіка цього району, який поряд з іншими і творить неповторне лице Парижа... Поряд — „Мулен Руж”. Як не зайти у знамените кабаре? А дуже просто — не зайшов, і все. Жарт, звичайно, але викласти зайвих сто євро на „Мулен Руж” для мене було задорого. Зі слів очевидців: крім традиційного кан-кана вам запропонують й інші цікаві номери, як, наприклад, дівчину з удавом, які удвох плавають собі у великому акваріумі. У ЧЕРЗІ ДО... МОНИ ЛІЗИ Однак і не з надто товстим гаманцем у Парижі є куди себе подіти. Та навіть просто походити по його унікальних вуличках! І нема чого боятись заблукати: карта, схема метро і найкращий орієнтир — Ейфелева вежа — завжди виведуть, куди треба. Повірте, ви назавжди запам’ятаєте радісне хвилювання, коли за наступним поворотом несподівано „нарветесь” на пам’ятник знаменитому Мольєру. Обов’язково згадаєте і мурашки, які поповзли по шкірі, коли проїжджали через тунель, де загинула принцеса Діана. А при бажанні за півдня Париж взагалі можна пройти впоперек, що автор цих рядків і зробив. Адже власне міська частина столиці Франції відносно невелика — 13 кілометрів по діагоналі, де проживає трохи більше двох мільйонів людей. А от у так званому Великому Парижі (передмістя) — вже понад 10 мільйонів. Межа між ними — це часто просто світлофор на перехресті вулиць. По суті, тут кожен будинок — це музей. А власне музеїв у Парижі — цілих 200. У знаменитому Луврі найпопулярніша, звичайно, Мона Ліза. Біля її портрета, який захований за куленепробивним склом, завжди повно народу. Усім кортить сфотографуватись біля шедевра, тож мені довелось трохи постояти у черзі і поштовхатись з моторними японцями, які, здається, фотографують усе навкруги, щоб прорватись до знаменитого полотна. Цікава деталь: часто у музеях в чоловічих туалетах можна зустріти... жіночі черги. Чому так — поняття не маю. Але соромитись не треба — просто робіть свою справу, тим паче, в силу своїх анатомічних особливостей жінки, вибачте за делікатну тему, не можуть зайняти усіх місць. Василь УЛІЦЬКИЙ.
