ДОРОГА ЗА ТЮРЕМНІ ГРАТИ

Михайло КВЯТКОВСЬКИЙ,
Володимир КАЛИТЕНКО

ЗУСТРІЧІ ПІСЛЯ ПІВНОЧІ
Тридцятивосьмирічний Віктор Морозюк уже давно ніде не працював. Вільного часу було аж занадто багато, тому нерідко блукав без діла вулицями Луцька. Іноді забігав і в бари з думкою, що хтось із знайомих пригостить пивом чи горілкою.
Того вечора він забрів у бар, що біля ринку “Ювілейний”. Нікого із знайомих не було. За одним столом сиділо двоє молодих чоловіків. Пили горілку, про щось говорили. Віктор зрозумів, що тут сьогодні нічим розжитися не вдасться. Але один з пияків раптом до нього гукнув:
— Ходи-но, друже, до нас!
Морозюк підійшов.
— Може, перехилиш чарчину?— запропонував незнайомець.
— Я б із задоволенням, але грошей катма.
— А ми тобі наллємо... Сідай.
— Тоді давайте спочатку хоча б познайомимося. Мене звуть Віктор.
Незнайомці назвалися Василем та Олександром.
Уже втрьох допили пляшку. Замовили ще одну. Потім почали грати в карти на гроші. Морозюку пощастило. Він виграв чимало гривень.
Виходили з бару близько другої години ночі. Усі були п’яні, найбільше — Морозюк. Заплітаючи язиком, він сказав:
— Мабуть, будемо прощатися... Я йду додому.
— Як то так? Обіграв нас у карти й поспішаєш зникнути,– підсумував Василь.
— Нечесно,— кинув і Олександр. — Хочеш нас залишити без жодної копійки.
— Карти є карти... Кому пощастить.
— Ми хочемо, щоб і нам пощастило. Недалеко звідси є квартира. Здається, там живуть не бідні. Треба її обчистити,— пояснив Василь. — Підеш з нами?
— Де саме квартира?
— На вулиці Інтернаціоналістів.
— Звичайно, піду,— одразу погодився Морозюк. У тому стані, в якому він перебував, йому було однаково, куди йти.
Будинок виявився неподалік ЗАГСу. Коли чоловіки показали квартиру, Морозюк вигукнув:
— Та тут же живе мій знайомий Микола! Я в нього був багато разів.
— Значить, обікрадемо твого знайомого. Чи ти не згідний,— сказав Олександр.
— Чому ж не згідний? Там є що взяти. Я й сьогодні до нього заходив. Він збирався їхати, здається, до родичів у село Запісочне Ківерцівського району.
Нічні злодії зламали вхідні двері й проникли в квартиру. Діяли сміливо, бо знали, що там нікого з господарів немає. Ніхто з сусідів також нічого не чув. Всі у цю пору міцно спали. Злодії почали нишпорити по кімнатах. У великі целофанові сумки запхали чимало цінних речей: телевізор, відеомагнітофон, музичний центр, фотоапарат, кілька пар жіночого взуття. Два золотих годинники, золотий ланцюжок та сімсот доларів поклали в кишені.
Морозюк собі взяв дві жіночі дублянки, шкіряну куртку, деякі інші речі. Куртку надів на себе. Все інше поскладав у дві сумки.
— Все це знадобиться взимку. А при потребі можна й продати на ринку. Гроші будуть,— сказав задоволено...
Злодії розійшлися. Куди подалися Василь та Олександр, Морозюк не знав. Підхопивши свої сумки, він також почимчикував додому на вулицю Ветеранів, де проживав. Скрізь було тихо й порожньо. Злодій радів, що ніде нікого немає.
Несподівано з-за повороту випірнув міліцейський автомобіль й зупинився біля Віктора. З нього вийшло двоє працівників міліції.
— Звідки й куди ви йдете о третій годині ночі?— запитав один з них й, побачивши, що чоловік п’яний, додав: — Мабуть, десь гостювали.
— Ні, щойно з поїзда зійшов. Поспішаю додому,— злякано почав пояснювати Морозюк.
— З якого поїзда? Здається, пасажирські поїзди в цю пору через Луцьк не проходять.
— А що в сумках?— поцікавився другий міліціонер.
— Деякі мої речі.
Нічний перехожий викликав у працівників міліції підозру. Його відвезли у міський відділ внутрішніх справ, оглянули речі, які були в сумках. Там Морозюк і признався, що тільки-но ще з двома невідомими чоловіками пограбував квартиру свого знайомого.
Під час розслідування кримінальної справи Морозюк доводив, що мусив красти, бо хворий, ніде не працює. Дружина також сидить без роботи.
Розслідування на деякий час довелося призупинити, бо у Віктора почали боліти нирки. Хворого поклали в лікарню. Одного дня він несподівано звідти зник у невідомому напрямку. Було оголошено розшук. Згодом Морозюка знову затримали...
ДОМАШНІЙ ЗЛОДІЙ
Деякі злодії спеціалізуються на обкраданні квартир. А тридцятирічний лучанин Дмитро Бровкін вважав, що безпечніше обкрадати легкові автомобілі. Для цього завжди носив із собою ножиці й будь-які автомобільні дверцята майстерно ними відкривав.
Бровкін того вівторка бродив містом, видивляючись, де й чим можна поживитись. Забрів на вулицю Словацького. На подвір’ї біля шістнадцятиповерхового будинку, котрий поряд з готелем “Україна”, помітив сріблястого кольору іномарку.
— “Ізусу-Тропер”,— назвав вголос марку автомобіля.
Дмитро кілька хвилин постояв, спостерігаючи, чи не вийде раптово на подвір’я господар іномарки. Нікого не було. Злодій підійшов до автомашини, витяг з кишені ножиці й досить швидко відчинив передні дверцята, де сидить водій. Оглянув салон. Нічого особливо цінного не помітив. Тоді зірвав автомагнітолу “Панасонік”, сховав її під куртку й втік.
Через годину з будинку вийшов власник автомобіля Юрій. Проживав він у Нововолинську. Того дня привіз у Луцьк до швагра деякі речі. Підійшов до автомобіля й побачив, що замок зламаний. На місці не виявилось автомагнітоли. Довелося відкласти повернення в місто шахтарів й звернутися у міліцію, аби розшукати злодія.
Бровкін обкрадав лише іномарки, бо вважав, що саме там є що взяти. Доки злодія затримали, встиг пограбувати, крім “Ізусу-Тропер”, автомобілі “Рено”, “Опель-Вектра”, “Ауді-Аскона”, “Форд-Сієра” та інші іномарки. Викрадав звідти в основному автомагнітоли. Деякі з них коштували близько п’ятсот гривень, але продавав їх за сімдесят гривень, майже за безцінь. Треба було якнайшвидше позбутися краденого...
Звичайно, не завжди Бровкіну щастило обікрасти іномарку. Але ж гроші були потрібні на наркотики, які постійно вживав. І він знайшов інший, більш надійний метод, як роздобути гроші. Почав обкрадати рідну матір, у будинку якої жив, повернувшись у черговий раз із тюрми, бо сидів за крадіжки уже не вперше.
Спочатку син-наркоман виніс із хати й продав вироби з кришталю, потім почав тягнути все, що потрапляло під руки. Коли витратив гроші, отримані за вироби з кришталю, вивів з коридору два нових велосипеди “Україна”. Мати одразу помітила крадіжку, запитала:
— Дмитре, а де поділися велосипеди?
— Стоять там, де ти поставила.
— Немає...
— Як то немає?— кинувся син у коридор. Велосипедів не було. — Хто ж їх міг вкрасти?
— А, може, це ти їх десь подів
— Чого б я крав сам у себе?
Згодом мати довідалася, що один велосипед син продав якомусь знайомому, а другий — на Завокзальному ринку. Відтоді вона почала замикати вхідні двері, коли кудись йшла.
Наркотики вимагали багато грошей. Домашній злодій викрав шість дерев’яних брусів, котрі лежали під будинком. Переносив їх на вулицю Севастопольську й там продав циганам.
Мати, побачивши, що брусів немає, схлипуючи сказала:
— Я ж тими брусами мала дах перекрити, бо протікає...
— Не бачив я ніяких брусів!— відрізав Дмитро.
Чергову крадіжку у матері Дмитро вчинив, проникнувши у вікно, бо двері були замкнені. Довго шукав, що винести ще. На підлозі, під стіною, лежала розібрана меблева стінка. Вирішив, що продати її зможе швидко. По частинах витяг стінку через вікно, так само по частинах переніс її до уже знайомих циган. І знову гроші зашелестіли в кишені...
Міліція давно розшукувала Бровкіна, але він переховувався. Одного дня несподівано навідалась до його матері. Дмитро саме виготовляв наркотик з макової соломки. Скористатися ним не пощастило.
Злодій і наркоман Дмитро Бровкін вчетверте опинився за гратами. Луцький міськрайонний суд позбавив його волі на чотири з половиною року. З нього буде стягнуто збитки, заподіяні потерпілим. Крім того, в місцях відбування покарання хворого лікуватимуть від наркоманії...
Опинився на лаві підсудних і обкрадач квартир Віктор Морозюк. Злодія засуджено на сім років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна.
Колегія суддів судової палати в кримінальних справах апеляційного суду області вирок залишила без змін.
На двох спільників Морозюка — Василя та Олександра, оголошено розшук. Але чи справді були вони?..