60 РОКІВ ПІСЛЯ ВІЙНИ: безнадійна старість без радості

Народилась я в селі Зелений Гай на Сумщині. У 1933 році батьки з чотирма малими дітьми втекли від голоду на Донбас. Смутно пам’ятаю, як мама посадила мене на східцях великого будинку, щоб просила хліба. А в 10 літ я збирала шматочки вугілля серед породи на териконах.
Під час війни батько (у зв’язку з хворобою його не взяли на фронт) привозив нам морожену конину, яку вишукував біля лінії фронту. Вижили до весни.
Тоді рештки свого майна обміняли на хліб і вирушили на малу батьківщину. Добирались майже місяць. Рідної хати не застали. Батько викопав землянку. При німцях працювали в сільській общині. Я пасла людську худобу.
Після визволення села пішла вчитись. У 1946-47 роках знову замучив голод. У мене попухли ноги. Поїхала з надією на Волинь. Тут і залишилась, здобула педагогічну освіту. Пропрацювала майже 33 роки вчителем початкових класів. Хвороба серця змусила достроково піти на пенсію. Живу зараз самотньо: чоловіка нема, син — в Росії, дочка — на Тернопільщині.
Мені 75 років, пережила два голодомори. Що запам’яталось: в дитинстві — війна, в юності — голод і розруха, в зрілості — відбудова, Чорнобиль, горбачовська “перестройка”. А старість — безнадійна, ніякої радості не відчуваю.
м. Луцьк. Лідія КУЗЬМІНА.