Дякуємо за Незламний Характер і Любов до Журналістики, Анастасіє Володимирівно!
Не стало заслуженої журналістки України Анастасії Філатенко…
Багаторічна завідувачка відділу культури і освіти газети «Волинь-нова» («Радянська Волинь») сьогодні після важкої хвороби відійшла у кращі світи
Народний міністр культури і освіти Волині Анастасія Філатенко (1941 – 2018) про правила та закони в професії і в житті:
Якось біля під’їзду будинку, де мешкаю, зустрілася з сусідкою. Відверто кажучи, була не в найкращому настрої, давала себе знати втома. Але вона, побачивши мене, озвалася першою, до того ж несподівано для мене: «А я вам так заздрю!»
– Ви – мені? – здивовано перепитала.
– Звичайно. Я хоч і маю вищу освіту, люблю свою роботу, та хіба я мала змогу зустрічатися зі знаменитими людьми, як ви, хіба переглянула стільки концертів? Та й взагалі, що там казати, маєте таку професію, що я, переконана, не одна вам по–доброму заздрю.
На сказане сусідкою розсміялася. А коли піднялася в квартиру, порозмірковувала про почуте і зробила висновок – вона таки має рацію! Справді, професія, що стала моєю долею, подарувала зустрічі, які неможливо забути. Після них не лише з’являлися на сторінках газети інтерв’ю, статті, репортажі, а лишалися, як правило, світлим спомином у пам’яті й серці люди, з якими спілкувалася.
Це журналістика обдарувала мене зустрічами, прихильністю і гарними словами, а то й подякою з вуст незабутніх, воістину великих людей, зокрема в царині мистецтва. Бо ж хіба забудуться щирі, такі невимушені розмови і для газети, і для душі зі світлої пам’яті народними артистами Миколою Кондратюком, Анатолієм Солов’яненком, Євгенією Мірошниченко, Муслімом Магомаєвим, Святославом Ріхтером, Людмилою Зикіною та й багатьма, багатьма іншими! Хоч вони вже відійшли у Вічність, та доки житиму на цій землі, вони зі мною.
Багато чого змінилося і, мушу сказати, не в кращу сторону. Мої молоді колеги обділені розкішшю спілкування зі справді геніальними людьми, які ніколи і нічим не афішували своєї геніальності, вони просто були такими.
А якими незабутніми були спілкування з Дмитром Гнатюком, Анатолієм Паламаренком, Богданом Ступкою, Ларисою Хоролець, Адою Роговцевою, Ларисою Кадировою, Йосифом Кобзоном… Та хіба всіх перелічиш! Завдяки професії зустрілася на журналістських шляхах–дорогах із видатною Ліною Костенко, перед якою благоговію ще зі студентських літ, майстрами слова Олесем Гончарем, Дмитром Павличком, Іваном Драчем…
Професія журналіста допомогла бодай доторкнутися до великої на всі часи Лесі Українки. Щоразу, коли бувала в її Колодяжному, не полишало відчуття, що ступаю стежкою, де ще не схололи сліди цієї геніальної жінки, яка увійшла своєю творчістю і вчинками на віки вічні в моє життя. Це тут, на Волині, Лесине Нечимне, яке надихнуло її на створення далеко від рідного краю безсмертної «Лісової пісні». Тут же, поблизу Нечимного, у Білині, живе воістину золотий голос України Тетяна Відник, яка удостоєна звання лауреата в радіоконкурсі України «Золоті ключі». Тут же, на цій благословенній землі, жили і живуть люди, які осяяли моє життя щирими почуттями і сонячними думками. Не біда, що вони не були знаними в Україні і світі митцями, зате кожен із них був Людиною, ростив хліб, вчив дітей, жив так, що тобі хотілося їх наслідувати, а не тільки писати про них.
Хочу повернутися до зустрічей, спілкування справді із зірками в мистецтві, хоча вони себе так не називали, і не писали на кожному кроці, як нині про «зірок», які співають під «фанеру». Скромними, щирими, доступними були ці справді великі митці! Ніякої охорони, ніхто тобі, як з обслуги сучасних «зірок», не вказував, скільки хвилин можна спілкуватися, фотокор знімкував скільки бажав, звичайно, при тому не був нав’язливим, а не так, як нині. Та ж обслуга нерідко дає дозвіл фотографувати «зірку» лише під час виконання однієї пісні, та й то з того ракурсу, який тобі вкажуть. Багато чого змінилося і, мушу сказати, не в кращу сторону. Мої молоді колеги обділені розкішшю спілкування зі справді геніальними людьми, які ніколи і нічим не афішували своєї геніальності, вони просто були такими.
Можу ще і ще пригадувати імена артистів, письменників, художників, педагогів, до яких завжди йшла чи їхала з трепетом душевним. А ще взяла собі за правило – готуватися до цих зустрічей, не ставити безбарвних запитань, а шукати і знаходити те, чим їх можна здивувати, щоб вони відкрилися. Та й самому треба бути цікавим – перш ніж досі незнайома людина відкриє тобі душу, вона має щось у тобі відкрити, щоб було цікаво спілкуватися.
Ці основи дав нам Київський національний університет імені Тараса Шевченка, факультет журналістики, куди я, до речі, тричі вступала. І оскільки щоразу треба було складати п’ять екзаменів, аж п’ятнадцять їх склала, доки вступила. Ні тоді, ні нині не можу і ніколи не казала, що мене «зрізали». Розуміла: що було з нами робити, коли на курс набирали лише одну групу з 25 чоловік, а заяв понад 300! Вихід був єдиним – скласти всі екзамени на п’ятірку. А це, зрозуміло, не так просто.
Дякую Богу, що в університеті були такі викладачі, що соромно перед ними чогось не знати, не прочитати книжкової новинки, не побувати в театрі, не переглянути нову кінострічку… Власне, змарнувати день, нічого для себе не взявши з того, що давав університет, його кращі викладачі. А ще з нами щедро ділилося, аби ти тільки хотів брати, особливе місто на землі – Київ.
Університетські уроки, хоч і були різними – уроками добра і підлості, щасливі і печальні, – згодилися в житті, не давали зігнутися перед труднощами, ні в чому і ніколи не лицемірити, не називати біле – чорним, хоч знаю, що цього часом від мене чекали і від цього залежала моя кар’єра.
… Коли в журналі «Сучасність» читала листи чудової поетеси, мужньої людини Ірини Жиленко до свого чоловіка, письменника Володимира Дрозда, то відкладала журнал, бо сльози заважали. Це ж як треба було збиткуватися, як нівечити душі, принижувати справжніх патріотів України, гнобити їх дух і свободолюбство! Якраз про часи мого перебування в університеті писала Ірина Жиленко. Багато чого я не знала. Писала вона щиро і відверто про Василя Симоненка, Ліну Костенко, Івана Драча, Леся Танюка, Аллу Горську, В’ячеслава Чорновола, про те, як горіла бібліотека Академії наук, про університет, про те, що мені було близьким, незабутнім і дорогим.
Нас учили в редакції: «Не залазьте в моральні борги» – і ми цьому слідували. Не мати моральних боргів бажаю й молодим колегам.
Саме завдяки Ірині Жиленко сповна зрозуміла, чому нас так лякали травневим днем перепоховання Тараса Шевченка в Україні. Наші «наставники» забороняли навіть близько підходити до пам’ятника Кобзареві, з’являтися в парку його імені. Казали, що «хлопці в цивільному» все одно нас сфотографують, а значить, коли не хочемо неприємностей, маємо не з’являтися того дня біля пам’ятника, або перед тим слід забрати документи з університету, інакше все одно виключать. Виявляється, як пише Ірина Жиленко, до пам’ятника прийшли поети, письменники, щоб покласти квіти, прочитати вірші генія, сказати своє слово про становище України, її залежність від «старшого» російського брата. І це зібрання мирних людей розігнали, навісили ярлики буржуазних українських націоналістів, а згодом заборонили навіть підходити до пам’ятника 22 травня.
Коли, вже працюючи в газеті на Волині, написала про цю заборону, одержала листа від читачки про те, що я це, мовляв, вигадала. Вона теж ходила парком, біля пам’ятника Шевченку була, і ніхто їй нічого не забороняв. Написала їй відповідь, що і нам не забороняли, окрім одного дня – 22 травня, коли Шевченка перепоховали в Україні, згідно із заповітом…
Та все одно, що б там не було, дякую долі, професії, завдяки якій мала розкіш спілкування з чудовими людьми і то, як я вже казала, не лише зі знаменитостями. Найкращі періоди, найкращі дні, відрядження, які обіцяли зустрічі з різними людьми, навіть з тими, після спілкування з якими лишався на душі гіркий присмак.
Всі роки, починаючи з вересня 1967–го, я віддала одній газеті – «Волинь» (колись – «Радянська Волинь»). Радію і тішуся тим, що саме колектив мене вибрав на присвоєння звання заслуженого журналіста, а не призначило начальство. Мене навіть не було в редакції, коли колеги мали визначитися щодо кандидатури. Знову мене не було в редакції, коли газета опублікувала Указ про присвоєння звання у листопаді 1989 року. У трускавецький санаторій одна за одною йшли телеграми. А згодом, коли приїхала, моя співробітниця передала список тих людей, які дзвонили, щоб привітати мене. Телефонували з різних куточків Волині ті, які знають мене особисто чи за публікаціями в газеті. Для мене дуже важливо, що вони щиро пораділи. Одна з телеграм, яку одержала в Трускавці, була короткою, але такою дорогою. Після слів вітання – лаконічна фраза – «заслужено–заслужена». Була першою на Волині жінкою–журналісткою, якій присвоїли це звання.
Мені не соромно за прожиті в журналістиці літа, і я їх ніколи б ні на що не проміняла. Не надбала, як і мої колеги, ні розкішних авто (власне, ніякого не маю), ні палаців, ні статків. Нас учили в редакції: «Не залазьте в моральні борги» – і ми цьому слідували. Не мати моральних боргів бажаю й молодим колегам.
