«РЕКВІЄМ» ВОЛОДИМИРА РУНЧАКА

Тетяна ФАЛЬЧУК,
студентка четвертого курсу історико-теоретичного факультету Національної музичної академії України імені П.І.Чайковського

На недавньому урочистому закритті фестивалю “Музичні прем’єри сезону” в Києві прозвучав новий твір нашого земляка Володимира Рунчака – “Реквіємом” для сопрано, тенора та симфонічного оркестру.

Композитор, диригент, виконавець, добре відомий не лише в Україні, але й далеко за її межами, і просто надзвичайно цікавий співрозмовник дав ексклюзивне інтерв’ю “Волині”.
— Володимире Петровичу, чому ви вирішили звернутись до жанру заупокійної меси? Адже композитори, які писали реквієм, як правило, пережили певний перелом або замислювалися над сенсом буття? Що стало приводом для його написання?
— Я не можу точно відповісти. Якийсь, очевидно, був поклик, певний збіг життєвих обставин. Написав я цей твір років, мабуть, п’ятнадцять тому. Попередня версія цього твору теж виконувалась, але була для іншого, невеликого складу виконавців. Говорили, що рано мені було звертатись до цього жанру. Ніхто цього не знає: рано чи пізно. Тепер я написав оркестрову версію, яка і виконувалась на “Прем’єрах”.
— Кому ви завдячуєте тим, що стали музикантом і, зрештою, композитором?
— Передусім, Господу Богу. Вагома заслуга в цьому також викладачів, людей, які мене виховували, і, звичайно ж, батьків. Навчався я в музичній школі № 1 міста Луцька грі на баяні у Феофана Щегельського. В той час я пробував крадькома щось писати, але нікому свої перші спроби не показував. В училищі почав серйозніше займатись композицією у Пилипа Мотуляка.
— Київську державну консерваторію ви закінчували не лише як композитор і диригент, а ще були й лауреатом першої премії Всеукраїнського конкурсу баяністів. Чому віддали перевагу саме композиторській діяльності, а не виконавській, яка складалась досить непогано?
— На той час я вже мав певну диригентську практику з “Київською Камератою”, це мене теж дуже цікавило, крім того займався на композиторському факультеті. Деякий час я їздив за кордон як соліст, виконував різні твори, в тому числі і свої, але композиція – досить серйозний фах для того, щоб займатись крім неї ще чимось.
— Ви є художнім керівником концертної серії “Нова музика в Україні”. Розкажіть про цю сферу діяльності?
— Завдання нашої концертної серії – виконувати сучасну українську і зарубіжну музику впродовж концертного сезону, а не лише в таких “оазисах”, якими є на сьогоднішній день вітчизняні фестивалі. Ми прагнемо познайомити слухача із сучасним музичним мистецтвом. Камерний ансамбль, який є при цій концертній серії, – дуже мобільний колектив. Іноді він працює в якості одного виконавця, наприклад, піаніста, іноді – великого ансамблю або оркестру. Підтримка нас у цьому є в особі Національної всеукраїнської музичної спілки, де я працюю, а також наших зарубіжних партнерів, таких, як Польський інститут у Києві, столичний Гете-інститут, Британська Рада в Україні, Французький культурний центр, посольства Австрії, Норвегії, Фінляндії та інших країн.
— Ваше найяскравіше музичне враження за останні місяці?
— Цікаве запитання… На одному з концертів я диригував симфонічним оркестром Запорізької філармонії. Виконувався мій твір “Дуелі”. Диригент і виконавці знаходились у залі, відповідно я стояв обличчям до глядачів. На сцені ж сиділи інші музиканти оркестру без інструментів, як глядачі. Отже, сцена і зал помінялись місцями. Тільки я почав диригувати, як через кілька хвилин чую поряд якась жінка каже: “Боже, яка жахлива музика!”, а попереду ще п’ятнадцять хвилин звучання. Через п’ять хвилин далі шепоче: “Скільки все це можна терпіти?!”, а чоловік, що за нею, говорить: “Зачекай, зараз буде твір Шостаковича”. Потім я про них забувся. І саме цікаве те, що першими, хто кричав: “Браво!” – були ці люди.
— Як сприймають вашу творчість у нас і на Заході?
— За кордоном публіка більш інформована, але біда в тому, що часто її там може й не бути. У той же день, коли твір прозвучить, слухач може мати його запис у себе вдома. Західна аудиторія настільки грамотна, настільки розбещена, що іноді не відчуває, де є справжнє, краще, а де просто бутафорія. Дуже часто вона однаково аплодує всім. Наша публіка більш відверта, їй подобається або ні, але вона щиро це висловлює. Проте, дуже зважати, як тебе оцінюють – не потрібно, хоча і пам’ятати про те, що ми все-таки працюємо і для слухача, теж варто. Оце і є мій критерій.