ТРОЄ У ЧОРНИХ МАСКАХ

Захищаючи своє добро від нічних грабіжників, загинув від кулі молодий бізнесмен.


Борис ПЛАХТІЙ,
Володимир КАЛИТЕНКО

СУТИЧКА НА ПОДВІР’Ї

Липневий ранок був сонячним і теплим. Юрій Канаєв піднявся з ліжка, швидко вдягнувся, стояв, роздумуючи, куди піти. Двері несподівано відчинилися й у кімнату зайшло троє його друзів та дівчина Олена, з якою він мав намір найближчим часом одружитися.
— Куди зібрався? — запитала дівчина.
— Ще й сам не вирішив. Думав пройтися вулицями Ковеля.
— Нікуди не треба йти. Ми все маємо із собою — сказав один з гостей й витяг дві пляшки горілки.— Напевне, у тебе знайдеться чим закусити?
— Пошукаю... Сідайте, хто де може.
Друзі вмостилися за столом. Задзвеніли весело чарки. Пили, потім грали в карти. Знову пили, бо в господаря також була горілка. Згодом усі розійшлися, а сп’янілий Юрій заснув...
Прокинувся Канаєв, коли надворі вже темніло. Тріщала від болю голова. Вирішив піти в магазин-бар «Вітран» похмелитись. Правда, грошей не було, але сподівався там зустріти когось із знайомих. Біля «Вітрана» справді побачив Володимира Якимовича, що мав кличку «Бульба».
— У бар поспішаєш? — запитав Володимир.
— Треба було б похмелитись, та грошей чортма.
«Бульба» витяг з кишені кілька гривень, простягнув Юрію:
— Купи десь пляшку самогону, разом і вип’ємо.
Через кілька хвилин Канаєв приніс спиртне.
— Де взяв?
— Є тут одна знайома жінка. Самогон завжди має міцний, як вогонь.
Друзі пішли в парк, що біля залізничної лікарні, сіли в кущах й почали чаркувати. Під час розмови Канаєв поскаржився:
— Я зовсім вибився з грошей. Немає за що навіть випити. Більше того, сімдесят доларів заборгував Роману Стеблію. Колись позичив, а тепер він вимагає борг повернути.
— А йому горить чи що? Та ж не бідний, гроші має.
— Справа в тому, що долари я йому обіцяв давно повернути, але ніяк не можу їх роздобути.
— Я скажу, де взяти, — посміхнувся Якимович.
— Де?
— У самого Стеблія...
Романа Стеблія обидва добре знали. Він неодноразово бував і в хаті Якимовича. Знали і його батька Василя Стеблія, котрий працював водієм.
— Як ти в нього візьмеш долари?— здивувався Канаєв.
— Гараж його бачив?
— Бачив, ну то й що?
— У гаражі він тримає ящики з цигарками й горілкою.
— Звідки знаєш?
— Такі чутки ходять... Викрадемо все те й продамо.
Канаєв кілька хвилин про щось роздумував, потім запитав:
— Коли туди підемо?
— Сьогодні вночі, годині о другій. Всі уже давно спатимуть....
Якимович і Канаєв зустрілися біля школи № 2. Були вдягнуті в чорні штани й куртки.
— Ходімо, — сказав Володимир.
Обидва злодії пройшли понад церквою й зупинилися неподалік будинку Стеблія. До них підійшов третій, знайомий Якимовича, назвався Віталієм. Будинок був оточений залізним парканом. Посеред двору стояла іномарка.
— Ти побудь біля хвіртки й дивись, щоб ніхто не йшов, — наказав Якимович Віталію. — Ми з Юрієм підемо до гаража.
— А якщо Роман чи його батько нас впізнають, — завагався Канаєв.
— Не впізнають! — Якимович натягнув на голову чорну в’язану шапку з прорізами для очей. — Вдягай і ти свою. Якщо ж впізнають, то гірше для них. Не забувай, що в мене пістолет... Ходімо.
Злодії зайшли у двір, покрутилися навколо автомобіля. Якимович зупинився біля гаража, витяг лом і почав ламати замок. Певне, господарі почули підозрілий скрегіт заліза. Спалахнуло світло і на веранду вийшов господар, а потім його син. Вони кинулися до злодіїв. Батько зчепився з Канаєвим. Той вирвався й побіг.
Роман, певне, впізнав Якимовича, бо сказав:
— Я заробляю гроші, а ти прийшов мене грабувати!
— Не підходь! — заверещав злодій. — Буду стріляти!
— Чим же ти стрілятимеш? — рушив до нього Роман.
Якимович вистрілив з близької відстані й кинувся за будинок. Звідкись ще пролунали постріли. Злодій оббіг навколо будинку, переліз через паркан й зник. Так само розтанули у нічній темряві й два інших злодії...

СКОРПІОНИ В ОДНІЙ БАНЦІ

Почувши постріли, з хати вибігла Оксана — дружина Романа, побачила, що чоловік її лежить на землі нерухомо. Всі разом перенесли Романа на веранду, положили біля дверей. Батько почав йому робити штучне дихання. Не допомогло. Оксана викликала «швидку допомогу», але той був уже мертвий.
Згодом приїхала й міліція. Господарі повідомили, що нападників було троє. Всі в масках і в чорному одязі. Хто вони й де поділися, невідомо.
Працівники міліції оглянули подвір’я, де відбулася сутичка, обійшли навколо будинку. Біля огорожі виявили ліхтарик, неподалік лом. Магазин з пістолета, в якому було п’ять патронів, лежав на землі. У садку, на траві, знайшли стріляну гільзу.
У лікарні з простріленої лівої легені Стеблія витягли кулю, котра, як було доведено пізніше, виявилася з пістолета Якимовича.
Двох бандитів, двадцятирічного Володимира Якимовича та двадцятичотирирічного Юрія Канаєва, розшукали через кілька днів. Третій кудись зник. На нього оголошено розшук.
Якимович проживав у Ковелі на вулиці Заньковецької разом з батьками. Туди й прийшли працівники міліції, щоб зробити обшук будинку. Знайшли і вилучили обріз одноствольної мисливської рушниці. Він зберігався у шафі спальної кімнати. Там же лежало й чотири спортивні в’язані шапочки з прорізами для очей, два пакетики з наркотиками, рукавиці. Два ломики для зривання замків виявили на горищі.
— Звідки взялося все це у вашій квартирі? — запитали у господаря будинку, батька Володимира.
— Син казав, що ломики принесли його друзі, згодом мали їх забрати, але чомусь так і не прийшли, — пояснив той. — Звідки все інше, не знаю. Можливо, син скаже...
Володимир Якимович уже двічі побував за гратами. Коли вийшов з тюрми, походив менше двох років на волі. Працювати не мав бажання. Вирішив стати знову на злочинну стежку. Мабуть, вважав, що чесна праця не для нього, з крадіжок та грабежів матиме більші прибутки. Для цього приготував усе необхідне. Невідомо коли і де роздобув одноствольну мисливську рушницю, виготовив з неї обріз. Дістав десь і пістолет марки «ТТ», мав до нього сім патронів. Пістолет часто брав із собою, прогулюючись вулицями міста залізничників. Носив ще й кастет.
Знайти спільника для крадіжок та пограбувань було неважко. Ним виявився Юрій Канаєв. Йти чи не йти красти, роздумував недовго. Як і Якимович, любив випити, ніде також не працював, хоча закінчив профтехучилище, здобув професію зварювальника. Канаєва ж зацікавила зовсім інша професія. Розумів, звичайно, що вона небезпечна, але, як і кожний злодій та грабіжник, вважав, що до рук міліції не потрапить, а «свіжі» гроші матиме завжди. На спиртне три гривні у Якимовича не доведеться позичати.
Не так сталось, як гадалося. Обидва опинилися на лаві підсудних.
Під час розслідування справи, та й на суді Якимович і Канаєв всіляко намагалися применшити свою роль у спробі пограбування. Кожний перекладав вину на іншого. Оббріхували один одного. Якимович казав, що обікрасти Стеблія запропонував не він, а Канаєв. Він же, мовляв, вложив у його руку й пістолет, коли прийшли на подвір’я Стеблія. Ламав ломом двері також Юрій. Під час нападу на гараж Якимович був майже як спостерігач. Правда, мусив признатися, що стріляв з пістолета він, але чи влучив у Романа, не знає. Коли ж тікав від будинку, то ніби чув ще якийсь постріл. Коротше кажучи, двоє бандитів поводили себе так, ніби отруйні скорпіони, котрі потрапили в одну банку: кожен намагався вжалити іншого, аби вижити самому...
— А де пістолет, з якого ви стріляли?— запитав суддя у Якимовича.
— Тієї ж ночі ми з Канаєвим його вкинули у річку Турію й розійшлися по домівках...
На суді злочинці зробили ще одну спробу уникнути суворої кари й відмовилися від своїх попередніх свідчень та доводили, що міліція примусила їх оговорити самих себе. Вони, мовляв, під їх диктовку писали всі свої зізнання.
Апеляційний суд області в усьому чітко розібрався й засудив Володимира Якимовича на одинадцять років позбавлення волі, Юрія Канаєва — на три роки. Колегія суддів судової палати Верховного суду України в кримінальних справах касаційні скарги підсудних залишила без задоволення, а вирок без змін.
Злочинці від кари не втекли...