ОБЕРІГАТИ НАШУ МИНУВШИНУ

Луцьк очима старого небайдужого лучанина.



тепан СЕМЕНЮК

Колишній лучанин Степан Семенюк нині мешкає у польському місті Зелена Гура, але частенько навідується у рідне місто. Пам’ятає ж його ще довоєнним, зовсім не схожим на нинішнє. Збоку ж, як мовиться, видніше, якісь зміни в обличчі міста його радують, а щось і вельми засмучує. Про це він написав у своїх нотатках.

Щоразу, як тільки приїжджаю до рідного міста, мандрую по його закамарках, шукаю “свого” Луцька і не знаходжу. Хоч на місці одноповерхових критих гонтами домів сьогодні стоять багатоповерхові муровані, що радує душу, та однак, коли доходжу по проспекту Волі до місця, де колись стояв будинок під № 16, у підвалі якого мені довелося кілька років жити, затримуюсь і шукаю того місця, городу і ручної помпи. Тяжке дитинство, а згадується... А навпроти, по другій стороні вулиці, була Турецька пекарня. (У Луцьку тоді проживало 17 турків). Дещо далі була крамниця “Маслосоюзу” (їх у місті було дві).
Крамниці “Маслосоюзу” були, властиво, єдиними, які відповідали усім вимогам санітарних правил торгівлі молочними виробами, хоч поліція постійно до чогось чіплялася. А яка культурна була обслуга! Жаль, що не перейшло це в нашу спадщину.
Нема православних могилок, де ми часто ходили посидіти. Сквер, що його зроблено на цьому місці, на жаль, не приваблює, чогось йому бракує, чого жоден фонтан не замінить. Нема жидівського кладовища, на якому похорони відбувалися щоденно, бо ж у місті на 40 тисяч жителів жидів було 21 тисяча. За жидівським цвинтарем був цвинтар караїмів. Їх громада була невелика, близько 190 осіб.
Йдучи проспектом Лесі Українки, тішуся, що він вилучений із автотранспортного руху, але архітектурно все ще не викінчений, без виразного обличчя. Де сьогодні “Слов’янський двір”, була колись жидівська гімназія, завжди дуже галаслива. Йдучи, шукаю будинок, де містилась управа “дубр” Маслова, сенатора Речі Посполитої, донька якого якийсь час вчила нас української мови в школі № 3, що містилася в замку Любарта, тепер у тому будинку — музей. Згадую про це не випадково, бо тільки у двох початкових школах Луцька — №№ 3 і 4 — українська мова, як предмет, була два рази на тиждень.
Ще стоїть будинок Луцької української гімназії (ЛУГ) імені Лесі Українки. На жаль, нема тут жодної, хоча б інформаційної таблиці, а була гімназія дуже заслуженою установою не тільки для Волині, була кузнею українських національних кадрів. Тому і викладачі, й учні зазнали з приходом більшовиків у 1939 році арештів та репресій. Керівника школи № 4 Редька, вихідця із східних земель України, чекісти застрілили в його домі. Обов’язково була також наука релігії, яку вів тоді, здається, о. Василевський українською мовою. Щонеділі він також служив для школярів у соборі Богослужбу.
Радію, що пропали трущоби підвалів, у яких животіла біднота, що зникли руїни на запіллі будинків, але великий жаль, що знищено чудову церковцю, а майже на тому місці збудовано кінотеатр і міський туалет. Сором!
На цій центральній вулиці, саме посередині, містилася крамниця-гуртівня “Народна торгівля”, що була базою постачання для українських кооперативів, а на другому боці вулиці — єдина українська приватна крамниця промислових товарів Кухарука. Іншою українською крамницею була книгарня Наукового товариства імені Т. Шевченка. Дуже заслуженими установами були вони для нашого життя. Нема по них згадки... Минаючи Хрестовоздвиженську церкву, мимоволі згадую о. Пащевського, довголітнього настоятеля цієї церкви, військового капелана армії УНР. А зараз за церквою були... рундуки, була то специфічна торговельна дільниця. Якого тільки не було там краму! Залишилася тільки пам’ять. А чому б було не відбудувати той своєрідний архітектурний ансамбль, впроваджуючи сучасні технологічні засоби обслуговування? У багатьох країнах так зроблено...
І ще одне. За німецької окупації рундуки входили до дільниці жидівського гетто, де трагічно гинули приречені на смерть. Не знайшов я жодної згадки про це, а була це велика трагедія старого народу, який жив поруч нас. При нагоді варто нагадати, що соціальне розшарування серед жидівського населення у нас було дуже велике. Були багатії, але основна маса — крамарі, гендлярі, ремісники, або також, платні водоноси і водовози, товарні рікшарі і маса звичайних жебраків.
Нема військових цвинтарів Першої світової війни. Вочевидь, сьогоднішній Луцьк за кількістю населення, мабуть, у шість разів більший від довоєнного, але розростався він довкола історичного, як кажуть, старого міста, яке будувалося віками коштом і трудом нашого народу. І порівнювати не все можна, але пам’ять зберігати треба, хоч би для того, щоб погане не повторювати, а хороше відновлювати і оберігати.
Радісно, що відновлюється проспект Волі, що перед будинком облдержадміністрації збудована капличка-пам’ятник Незалежності України, але болить серце, що досі нема пам’ятника іменного тим, хто боровся й загинув у боротьбі за незалежність Української держави, а Луцьк і Волинь має в цьому вагому частку! Нема гідного пам’ятника і тим, кого розстріляно в червні 1941 року в Луцькій тюрмі, і розстріляним німцями заручникам у 1943 році, навіть імена їх забуті...
Годі про минуле, йдімо вулицями сьогодення, хоч би проспектом Соборності, запроектованим з великим розмахом. Зазирнімо до приміщень на сміття, там сморід і гнізда інфекцій, відчинені цілу добу. Коли і хто їх дезінфікував? І чи вони такі повинні бути? Коли б наші райці вийшли на прогулянку з дитячими візками (пробачте — колясками) і пройшлись по хідниках (пробачте — тротуарах) і спробували на тому гарному проспекті Волі провезти візок через під’їзд чи бруківку з високих, іноді до 30 сантиметрів, бордюр... Що заважає зробити похилий з’їзд хідника до бруківки і під’їздів?
Або чому при старому ринкові на зупинках транспорту, де натовп люду великий, нема смітників? А чому “таксі” не мають лічильників? Чому в маршрутках звучить виключно старшобратська музика?
— Бо таке нам дають,— відповідає водій.
Коли б наші владці пройшлися мостом над залізничними коліями біля залізничного вокзалу, може побачили б ті діри в тротуарі, а там бігають також діти!
Хтось скаже, що все це дрібниці, у влади є важливіші справи. Воно справді так, але ці дрібниці все ж таки докучають людям і коли люди до них звикають, то вже недобре. І ще одне. Десь у сімдесятих роках минулого століття побував я у Чехословаччині, у знайомих волинських чехів. Зайшов якось до крамниці і почув від продавця, тільки переступивши поріг:
— Добрй ден! просім!
Приємно мене це вразило, тим більше, що було ще кілька людей. І обов’язкове те:
— Декуї!
А у нас ще й сьогодні старі звички, продавець вважає, що робить вам велику ласку, що дозволяє щось купити. Тому я й пригадав “Маслосоюз” і крамницю Кухарука. Повернімо культуру спілкування між людьми, це ж нічого не коштує, а робить життя приємнішим.