У народної артистки України актриси обласного музично-драматичного театру імені Т.Г.Шевченка Людмили Приходько — ювілей. Майже половину прожитих нею літ віддано волинській сцені, волинському глядачеві.
У народної артистки України актриси обласного музично-драматичного театру імені Т.Г.Шевченка Людмили Приходько — ювілей. Майже половину прожитих нею літ віддано волинській сцені, волинському глядачеві.
Анастасія ФІЛАТЕНКО
— Людмило Іванівно, ви коли-небудь рахували зіграні вами ролі? — Якось під один з днів народження підрахувала, а тепер можу додати до тієї цифри ще й зіграні в останні роки. І вийде, мабуть, не менше 160-и. — І які ж ролі вам нині згадуються? — Мавка у «Лісовій пісні» геніальної Лесі Українки, якою я дебютувала у Тернополі, Лісістрата, Кочубеїха у «Мазепі», Валька з «Іркутської історії» та й багато інших вже на сцені Волинського театру. Певно, не випадково, коли ставила пам’ятник на могилі моїх дорогих батьків у Каневі, звернулася до слів Лесі Українки, викарбувавши на граніті слова: «Ви мали в серці те, що не вмирає». — Я то знаю, хто ваші батьки, адже не вперше беру у вас інтерв’ю. Але давайте нагадаємо про них. — Бог послав мені славних батьків. І якщо я чогось досягла у моїй акторській професії, то це від них, особливо від мами. Мама моя Марія Петрівна була вчителькою, а батько Іван Силович — журналіст. Мама змалку вчила бачити і радуватися тому, як сходить і сідає сонце, як співає пташечка, який слід лишає в серці яблунева заметіль. Вся фантазія, яка передавалася мені від мами, і досі допомагає в роботі. Гадаю, що не випадково мого діда звали Силою. Від батька, а значить, і діда мій характер. Додайте до цього, що народилася я і жила, доки не вступила до Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого, у святому і священному місті Каневі, де покоїться прах нашого геніального Кобзаря. Це теж на все життя лишило відбиток. — Знаю, що вас багато літ єднала чисто людська і творча дружба з народною артисткою СРСР, теж канівчанкою, Ольгою Кусенко. — А хіба тільки з нею? Я горджуся і радію тому, що у моїй долі були і є чудові друзі, люди великого таланту і душі. Це і народні артисти — кияни Марія Герасименко, Павло Громовенко, Степан Олексенко, власне, багато моїх однокурсників, що стали заслужено знаменитими. Вже на Волині подружилася з родиною акторів Канішевських, дорогі моєму серцю народні артисти Марія Клименко, Федір Балабуха, талановиті митці Іван Тьоса, Богуслав Ляхович. Окрім того, маю, ціную і бережу друзів, які не належать, так би мовити, до акторського цеху. Батьки і друзі для мене святе. — Це, певно, можете сказати і про свого сина Ярослава, внучку Поліну? — Це особлива розмова. Так склалося, що в 31 рік я стала вдовою, помер мій чоловік-режисер Микола Стефурак. Лишилася я з малим сином. До речі, змалку він ріс у моїх батьків. Вони як могли, допомагали мені залишатися на сцені. І ось тепер син вже дорослий, у нього своя донька, а моя внучка, яку люблю до безтями. Так хотілося б, щоб мою радість за сина, внучку розділив і Микола. Але, на жаль, не судилося. — Ви згадували Канів, де народилися. А коли не стало батьків, буваєте там? — Обов’язково. Адже там моє коріння, мої витоки. Горда тим, що у музеї Шевченка на Чернечій горі виставляв свої картини один з кращих художників Волині, на жаль, уже покійний, Геннадій Тарасенко. Там побували і волинські митці. Не випадає себе хвалити, але саме завдяки мені це стало можливим. А хіба забудеться телеграма, одержана десять літ тому з рідного Канева про те, що у школі, яку я закінчила, заснували стипендію мого імені. І її перший стипендіат Віталій Недоступ, якому я вручала цю стипендію, вже закінчив Харківську юридичну академію. — Ви якось розповідали мені про реліквію, яку бережете — вишивану сорочку, подаровану подружжям Канішевських, придбану ними у передвоєнні роки на Канівщині. До того ж подарували вони вам її у дні, коли присвоїли вам звання народної артистки. — Це воістину дорога для мене реліквія. Про цю сорочку вже дізналися кілька музеїв і кожен хоче мати її у своїх фондах. А мені вона дорога як пам’ять і про цих чудових людей, котрі її подарували, і про мій рідний край. — Ви колись казали, що мрієте зіграти три Анни — в «Украденому щасті», «Анні Кареніній», «Камінному господарі». До речі, про таке бажання говорила мені під час інтерв’ю і актриса Валерія Заклунна. Ваша мрія збулася? — На жаль, ні. Але одне можу сказати — я не була обділена ролями. Що б там не казали, як би не було, а все-таки професія актора — особлива. Ну, скажіть, кому ще випадає, окрім свого життя, прожити життя, наприклад, Кручиніної, як у виставі «Без вини винні» Миколи Островського, роль якої я зіграла, коли мені було трохи більше тридцяти. І ось знову у цій ролі, вже в новій постановці Петра Ластівки, вийду на сцену у день свого бенефісу. До речі, користуючись нагодою, запрошую всіх своїх шанувальників на цю виставу, яка розпочнеться о 18-ій годині 29 червня у моєму рідному театрі. — Ви сказали, що гратимете роль у виставі, постановку якої здійснить Петро Ластівка. А хто ставив її, коли ви грали цю роль вперше? — Колишній художній керівник нашого театру, режисер, заслужений діяч мистецтв України Михайло Ілляшенко. У мене про нього найкращі спомини. Адже саме у багатьох його виставах я зіграла свої кращі ролі. — Ви запрошуєте на свій бенефіс шанувальників театрального мистецтва вашого таланту. Немає сумніву, що зал буде повним. І все ж у першу чергу кого б вам хотілося бачити? — Як не прикро, але багато дорогих мені людей уже немає на цьому світі. Немає моїх батьків, акторів, з якими мене зводила доля, окремих друзів. А всіх їх мені б дуже хотілося побачити в залі, відчути тепло їх сердець. Хочу вірити, що прийдуть і приїдуть на бенефіс дорогі моєму серцю люди. Як і в те, що вони мене люблять, бо і я їх люблю. Одне можу сказати, дай Боже, щоб я стільки років прожила на цьому світі, скільки одержала освідчень у любові за все своє життя. Знаю, що ці освідчення були не лише мені, а й героїням, ролі яких випало щастя зіграти на сцені.
