Лариса Миколаївна Соколовська — красива, тендітна жінка з вищою інженерною освітою. Очолює вона нині, по суті, чоловіче підприємство — ВАТ «Волиньгаз». Завтра у її житті особлива подія — «золотий» ювілей.
Лариса Миколаївна Соколовська — красива, тендітна жінка з вищою інженерною освітою. Очолює вона нині, по суті, чоловіче підприємство — ВАТ «Волиньгаз». Завтра у її житті особлива подія — «золотий» ювілей.
Анастасія ФІЛАТЕНКО
-Певно, за всі роки свого існування «Волиньгаз» не мав жінки-керівника. Перед тим, як ви його очолили, на цій посаді працював солідний чоловік і, здавалось би, де вже там такій тендітній жінці, як ви, замахуватися на це керівне крісло. — Не можу сказати, що я до цього прагнула, що це було метою мого життя. Відверто кажучи, результат голосування на зборах акціонерів і для мене був дещо несподіваним. На той час я вже п’ятнадцять років очолювала Ківерцівське районне управління «Волиньгаз». І коли на зборах акціонерів зайшла мова про його подальшу роботу, перспективи і плани у тодішньому товаристві, яке, ніде правди діти, було у невтішному становищі, після мого виступу, висловлених пропозицій, як покращити роботу, в акціонерів виникла думка доручити керівництво «Волиньгазу» мені. Люди, видно, повірили мені і проголосували за мою кандидатуру. До речі, вперше в Україні обласне підприємство очолила жінка. Вже тоді я відчула сповна всю відповідальність і непростий вантаж, який лягав на мої, як бачите, небогатирські плечі. — Скільки часу минуло від тих зборів і з чого ви починали? — 27 квітня минуло чотири роки. Почала я придивлятися до колективу у плані, хто що може. Скажу відверто, складнощі були в тому, що мій попередник навчив людей працювати так, що самостійно рішень вони не приймали. Багатьом, видно, сподобалася ця роль, вони знали, що за них хтось інший думає і наказує що і як їм робити. Я ж хотіла, щоб мої заступники, начальники відділів навчилися самостійно приймати рішення. За час, що минув, переконалася в тому, що такий шлях вірний. Нині мене не треба переконувати в тому, що людям необхідно довіряти, хоч, зрозуміло, і питати з них. Скажу відверто, що і на сьогодні є певні прорахунки у кадровій політиці, але все ж, як мені здається, ми налагодили нормальну роботу, розуміємо один одного. — Що являє собою «Волиньгаз» сьогодні? — Це насамперед 1850 працівників, з них понад дві третини чоловіки. «Волиньгаз» — це єдине підприємство в області, яке займається постачанням газу. Вважаю, що справляємось із цим завданням непогано. В останній період ніяких збоїв у нас не було. А це завдяки тому, що ми досягли стовідсоткової оплати за газ від населення. Коли п’ять-шість років тому хтось сказав би, що подібне може бути, ніхто б не повірив. Нині, на наше щастя, це є. А раз є нормальний рівень розрахунків, ми можемо у будь-який час купити газ за потребою. — А ще чим займається «Волиньгаз», окрім закупівлі , постачання газу? — Всім, що нас стосується, починаючи з розробки проектної документації і завершуючи газифікацією населених пунктів, квартир та інше. Не може нас не втішати те, що у минулому році наша область визнана в числі перших по газифікації населених пунктів. — Непростим для керівників був період минулорічних виборів Президента, помаранчева революція. Наскільки мені відомо, керівник «Волиньгазу», тобто ви, не тільки не чинили якихось перешкод у поїздці людей до Києва на Майдан, а й всіляко сприяли цим поїздкам, не змушували на місцях голосувати за провладного кандидата. Ви не боялися за свою посаду? — Справді, перед нами ставили зовсім інше завдання по підтримці кандидата у Президенти. У мене були свої погляди, свої переконання, я не могла стерпіти наругу над моїм внутрішнім «я», тими переконаннями, які намагалися так грубо ламати. Скажу відверто, жила з відчуттям, що 1937 рік не такий вже й далекий від нас. У своєму житті я не бігала від однієї до іншої партії, шукаючи вигоди, була і є безпартійною. І ніколи не давала вказівки людям робити не те, що їм велить совість. Скажу відверто, що була дуже щаслива, що наші працівники проявили ініціативу, горда з того, що у колективі, який я очолюю, є справжні патріоти-українці. Єдина нагорода їм — ось ця замовлена підприємством чашка з символікою Ющенка та його факсимільним підписом, який ми взяли з комп’ютера. Нам хотілося щось лишити на згадку кожному з учасників помаранчевої революції. Коли було оголошено про обрання Президентом Віктора Ющенка, працівники «Волиньгазу» зініціювали проведення урочистих зборів. І за те, що я вистояла у цей непростий період, несподівано для мене подарували булаву. Цим подарунком і добрими словами так мене розчулили, що вам не передати. — У свій час ваш чоловік, наскільки мені відомо, очолював престижну базу будматеріалів. А зараз де він працює? — Він, наша сім’я не шукала і не мала вигоди, коли ще він ту базу очолював. А згодом вона, м’яко кажучи, не вписалася в ринкові умови. Це, скажу відверто, був нелегкий період у його житті. Нині він очолює філію компанії «Газ України» в Луцьку. З ним ми прожили вже понад три десятки літ, виростили доньку , маємо онука. — А ваша донька де живе? — У Ківерцях, де, до речі, і ми з чоловіком жили і живемо. — І яку ж професію спільно їй обрали? — Хоч сперш далека вона була за університетською освітою від нашої галузі, та здобула додатково ще одну вищу освіту і нині працює, як і ми, в «газі», у Ківерцях. — Керівні чоловіки вільний час часто-густо витрачають на полювання, риболовлю. А як ним розпоряджається жінка-керівник? — Навколо Ківерець гарні ліси. Вони наші — у будь-яку пору, навіть взимку. Там відводимо душу всією родиною. Це для мене найкращі вихідні. А ще люблю читати. Ось нині знову захотілося перечитати окремі твори Лесі Українки. Випадково до моїх рук потрапило вибране Ліни Костенко. Це просто диво-поезія. Це ж треба так написати! (цитує поетичні рядки). Збірник віршів ще однієї моєї улюбленої поетеси Марини Цвєтаєвої є навіть в шухляді мого робочого столу. — Ларисо Миколаївно, якщо не секрет, як збираєтесь святкувати ювілей? — Скажу відверто — не люблю я пишних іменин. Мені було навіть неприємно у перші роки на моїй посаді, коли до цього кабінету поспішали люди з букетами, подарунками. Я ж знаю, що часом вітають не людину, а посаду. Збираюся на свій день народження у відпустку. Минулого року два тижні відпочивали біля моря, тож мій дев’ятирічний онук знає, що це таке, а от гір він не бачив. Хочу показати йому Карпати.
