ХІБА ТАКИЙ ПРОКУРОР МОЖЕ БУТИ ПРИКЛАДОМ ПРИНЦИПОВОСТІ І СПРАВЕДЛИВОСТІ?

Володимир ЖИБРОВ

Газету «Волинь» передплачую і читаю з далеких 50-х років по сьогоднішній день. Захоплювався багатьма публікаціями, особливо тими, що відповідали нормам моралі, права, честі та справедливості, правди і нетенденційності в будь-який час і при будь-якій владі. Хоча знаю і приклади несприйняття окремих публікацій у минулі часи. На цю тему ми мали предметні доброзичливі розмови з колишнім редактором, покійним Полікарпом Шафетою.
Повірте, люди добрі, інтриги тих часів, і не тільки, дуже добре мені відомі, про них можна писати мемуари. Але все це в минулому, а жити треба сьогоденням і правдою нинішнього часу.
І ось читаю статтю в газеті «Волинь» за 12 травня «Прокурор, який не боявся високих чинів» — автор А. Гіль, прокурор області, старший радник юстиції. У мене, прикро, виникло питання:до чого і навіщо все це? Опаплюжити ще раз людей, розповідаючи про події 20-річної давнини, чи захистити себе, прикрити свою бездіяльність, відсутність вагомих результатів у боротьбі із злочинністю, корупцією, зловживаннями тощо? А поле діяльності для прокуратури в наш час ой яке широке!
Думається, що мета статті пана А. Гіля полягає в тому, щоб показати владі, громадськості і людям, які пікетують облпрокуратуру з чітко вираженими претензіями до неї, що прокурори не тонуть, як колишній прокурор області М. Найденко. Але пан А. Гіль забув, а його радники переплутали грішне з праведним, часи 20-річної давнини з сьогоденням, коли народ обрав нову владу з новим ставленням до демократії та прав людини. Раніше суд вершила не Феміда, а КПРС та її окремі функціонери на місцях, часто по команді «фас», потім це взяв на себе кучмізм.
Тепер по суті деяких фрагментів статті. Всі їх прокоментувати, тим більше детально, неможливо, тому що доведеться зайняти багато полос у газеті. Думаю, що її фігуранти висловляться кожен від свого імені.
Насамперед прошу вибачення у родичів М. Найденка. Християнський звичай не дозволяє говорити погане на тих, хто пішов у інший світ, але пан А. Гіль змушує дати певні пояснення. Правда повинна бути правдою у всі часи.
Автор статті пише: «Молодість його була обпалена війною». Вірно, що люди багатьох поколінь, в тому числі і я, дійсно, були обпалені війною. Але панові А. Гілю повинно бути відомо, що дітей 13—14 років на фронт не призивали, а М. Найденко народився 30 листопада 1927 року. А службу проходив з 18-річного віку з 09.1945 по 09.1953 року в 432 та 235 полках конвойних військ НКВД СРСР у м. Іркутську. Що таке конвойні війська, добре знають волиняни старшого покоління, яких везли у Сибір і на Далекий Схід.
Образливо для мене особисто звучить теза А. Гіля, що « у керівників-хабарників знаходилися високі покровителі» з натяком і на мою особу. До відома автора публікації, я в 1983—1984 роках перебував в Афганістані і, смію запевнити, захищав я там не хабарників і злочинців, тим більше — у далекому Луцьку. Був нагороджений орденом і трьома медалями. Так що до подій, які відбувалися в той час на Волині, не мав відношення.
В статті відзначається: «Наступного дня секретар ЦК КПУ О.О. Титаренко наказав розглянути це питання на бюро Луцького міськкому партії». То хіба з цього факту не зрозуміло, хто керував і коригував ці події на підставі рішення Пленуму Верховного Суду України? Скажу більше. Коли Титаренко перебував у Луцьку, по дзвінку з Москви машину закрутили в зворотну сторону. Я особисто сказав Титаренку, що це ж він дав команду щодо дій по кожній особі конкретно. Його реакція була бурхливою — суперечити йому, секретарю ЦК?! На щастя, ще є живі члени бюро обкому, які діалог Титаренко—Жибров добре пам’ятають.
А Гілю варто було б ознайомитись з матеріалами, опублікованими у газетах «Радянська Волинь» 19.04.1989 р. «Не суди судом поспішним», «Волинь» за 21.04. 1994 року «Чого Найденко боїться правди», «Волинь-експрес» за 26.11.1993 року та в інших ЗМІ за 1987—1990 роки про грубі, злочинні порушення законності працівниками правоохоронних органів області. А в бюлетені ЦК КПУ за листопад 1986 року вказується, що «доказательства виновности К. Литвиненко добыты в результате применения недозволенных методов следствия: арестов свидетелей, фальсификации следственных документов...»
В статті згадується ім’я тодішнього Генерального прокурора СРСР Рекункова. І тут я б порекомендував почитати тогочасну московську пресу, у якій він піддається нищівній критиці за грубі порушення законності і зловживання.
Коли я був в Афганістані, то доходили чутки (навіть туди), що на мене шукають компромат, «шиють» справи, покликані скомпрометувати мене. Дуже вже я декому через свою принципову позицію став неугодним, навіть знаходячись у справжньому пеклі. Це стосується подій в м. Нововолинську і Луцьку. Зусилля організаторів (чи організатора) не мали успіху. Про ці потуги мені розповідали чесні співробітники після мого повернення з Афганістану, які були безпосередніми виконавцями команди «фас». Не вдалося. Тоді розробили більш витончені методи.
Кульмінацією стала моя принципова оцінка діяльності секретаря обкому партії І.М. Семенцова, викладена в доповіді на пленумі обкому КПУ. Про ці події детально писав журналіст А. Бондарчук в газеті «Правда Украины».
В той час куратором нашої області від Москви був інструктор ЦК КПРС Я.М. Захаров. Не вдаючись у подробиці, скажу лише, що у мене з ним відбулася гостра розмова напередодні пленуму обкому. В проекті моєї доповіді піддавався гострій критиці І.М. Семенцов, що не сподобалось куратору. Розмова була настільки крутою, що я не стримався і по-шахтарськи назвав речі своїми іменами. Зокрема, сказав, що куратора називають «чемоданним другом» Семенцова. Старше покоління розуміє, про що йдеться.
Після відповідної інформації Я. Захарова «у верхах» і було прийняте рішення заслухати звіт Волинського обкому з питань кадрової політики, хоча такого питання в планах секретаріату ЦК КПУ раніше не було. Основою і лейтмотивом перевірки комісією ЦК стали численні списки керівників різних рангів області, у яких вишукувались ті, хто «носив сало в ліс». Сподіваюсь, зрозуміло, про що йдеться.
Питання було поставлене руба — всіх таких звільнити з посад. А це ж були цілком працездатні кваліфіковані спеціалісти, які чесно виконували свої обов’язки. У мене була з цього приводу інша позиція, яку я висловив заступнику завідуючого оргвідділом ЦК КПУ Корнієнку.
Скажу цілком чесно і відверто: якби я не пройшов горнила Афганістану, то, вочевидь, міркував би так же заморено, як ці перевіряючі. А тепер я зрозумів: у книжках читаємо одне, а коли бачиш своїми очима і береш участь у подіях, коли рідні люди стоять по різних сторонах барикади, часто не з власної волі, то оцінювати ці події починаєш зовсім інакше.
І ось, коли я зрозумів, з ким я працюю, з ким маю справу, кому стою поперек горла, кому став конкурентом, я написав заяву про звільнення з посади другого секретаря обкому, вказавши, що працювати в такій обстановці, коли говорять одне, а роблять інше, я більше не можу і не хочу. У ЦК не погодились, але члени обкому партії, які знали мене краще, задовольнили моє прохання і звільнили з посади згідно з поданою заявою.
Не маю дорогої іномарки, дачі, спорудженої з дубової деревини, величезних особняків, як у одного з ваших попередників. І на закінчення хочу сказати, що не чесно, не по-людському робити спроби піднімати свій авторитет за рахунок приниження інших.
м. Луцьк.