Портрети загиблих Героїв
«Якби не війна». Історії Героїв у світлинах побачили у Лисичанську
122 світлини і 122 історії Героїв – у Лисичанську показали масштабний фотопроект авторства шістьох дівчат-волонтерів, які доглядали за пораненими у Київському військовому шпиталі. Створювався він довгих два роки. На фото – люди, життя яких назавжди змінила війна. Герої, які живуть серед нас, і Янголи, які тепер спостерігають за нами з небес
З моменту створення фотопроект «Якби не війна» побував вже у 25 містах обласного значення. Про це пише газета "Луганщина".
Складається фотовиставка з восьми тематичних блоків. Один з них – мальовані портрети загиблих під час бойових дій хлопців. Їх 25.
– Книга пам’яті вже налічує тисячі загиблих героїв. Вся Україна воює. Тому автори проекту обирали по одному герою з кожної області та республіки Крим, щоб представити в проекті всю нашу державу, – розповіла Ірина Яремко, волонтер ГО «Народна самооборона Львівщини». – Фото в кожного з загиблих хлопців були різні, іноді не дуже якісні. Тому волонтери вирішили їх малювати.
«НЕВІДОМІ ГЕРОЇ»
Інший блок має назву «Невідомі герої», хоча насправді імена і прізвища людей на фото відомі. Є інформація про підрозділи, в яких вони служили. Ці хлопці через скромність не люблять розповідати про свої героїчні вчинки і навіть відмовлялися брати участь в проекті.
На одній із світлин – усміхнені добрі очі та неймовірно щира посмішка. Саме за неї Олександр Данилюк і отримав позивний «Смайл». Це людина, яка за час служби жодного разу не тримала в руках зброї. Він – лікар-хірург. Стоячи на колінах в бліндажі, в оточенні під Дебальцевим, по 16 годин на добу оперував поранених. Скільки ним було врятовано життів, звичайно, він не рахував. Але, коли готувався проект, шестеро з групи військових, які фотографувалися на знімальному майданчику, підійшли до Сашка, потиснули йому руку і подякували за те, що врятував їхнє життя.
Складається фотовиставка з восьми тематичних блоків. Один з них – мальовані портрети загиблих під час бойових дій хлопців. Їх 25.
А ось історія Василя Гончара, добровольця 80-ї десантно-штурмової бригади з позивним «Одеса», нагадує більше кіношну трагедію, ніж реальне життя. Влітку 2014-го, залишивши вдома дружину та двох дітей, пішов добровольцем в АТО. Два тижні підготовки на Яворівському полігоні, а далі – Луганський аеропорт, постріл з танку, поранення. Василь дивом залишився живим і продовжив захищати Україну. Згодом померла його дружина.
Після сороковин її смерті, 16-річна дочка, не витримавши втрати мами, вкоротила собі віку. Через короткий проміжок часу внаслідок нещасного випадку загинув 10-річний син. Повертатися з війни Василю було ні до кого... Але він встояв. Нині він їздить на Донбас вже як волонтер – зичить у друга бус, набиває його потрібними на фронті речами і їде...
«ПРОФЕСІЇ»
Першими воювати пішли люди далеко не військових професій. Вони змінили комфорт на небезпеку, бо відчували в цьому велику громадянську потребу і власний обов’язок. У боях вони вчилися воювати і воювали. На передньому плані світлин – вправні військові, і далеко на задньому – ким вони були у мирний час.
На одному з фото – Олександр Тарасюк, «Зайчик» з Алчевська. До війни працював на шахті. Коли в його дім прийшла війна, пішов на фронт. Старший оператор-розвідник 34-го БТО «Батьківщина» під час бойових дій отримав дуже серйозне поранення – наразі він не має ноги. Але, втративши здоров’я, не втратив честі.
– Особливо важко психологічно воювати хлопцям, які родом з Луганщини чи Донеччини, – розповідає Ірина Яремко. – Я часто згадую, як один з моїх знайомих, військовий командир, розповідав: «Стою на посту, дивлюсь у бінокль і бачу свій дім. Але прийти туди я не можу».
«Я Є»
В цьому блоці кожне фото – це віддзеркалення війни і мирного життя. Кожен Герой у військовій формі виглядає значно мужнішим, ніж у цивільному. Війна зробила з цих юнаків звитяжних, міцних чоловіків.
Наприклад, киянин Олександр Чумак з позивним «Малиш». Насправді хлопець зовсім не маленький – два метри заввишки, носить берці сорок шостого розміру. Коли він отримав повістку, все думав, як же будуть без нього його улюбленці – акваріумні рибки. Перед поїздкою на передову Сашко прилаштував до акваріума старенький мобільний телефон таким чином, щоб під час вхідного дзвінка в воду сипався корм для рибок.
Юрію Весельському всього 23. Отримавши дуже серйозне поранення (згодом Юра втратив ногу), керуючи бойовою машиною, він врятував сімох своїх побратимів – вивіз їх з поля бою. І коли йому кажуть, що він – Герой, заперечує, бо вважає, що це нормальна реакція будь-якої людини. Зараз Юрій не воює. Він одружений. Подейкують, його красуня-дружина приїхала до нього з Канади.
«ЛЕГІОНЕРИ»
Відомо, що на захист України встали і хлопці з інших держав. Герої цього блоку сфотографовані на фоні прапорів рідних країн. Усі, окрім одного. За спиною Сергія Петровичева – чорний фон, на якому білим написано «Вольниця». Цей хлопець – росіянин. Він добровільно пішов захищати Україну і відмовився робити фото на фоні прапору країни, в якій народився. Він заявив, що на фоні прапору країни-агресора фотографуватися ніколи не буде.
На інших фото блоку – хлопці з Грузії, Ічкерії, Латвії і навіть острову Мен, які приїхали на допомогу – боронити Україну від зовнішнього ворога.
«МАТЕРІ»
Цей блок фото розповідає, що для материнської любові немає перешкод. Вона сильніша за війну.
В день народження Ольга Зибіна з нетерпінням чекала головного для неї дзвінка – дзвінка сина Євгена з передової. Але замість нього зателефонував хтось інший і повідомив, що її син – «двохсотий»... Не здогадуючись спочатку, що це означає, вона перепитувала всіх, але ніхто не наважився одразу пояснити матері, що означає цей військовий термін. На щастя, сталася помилка. І ввечері Ользі зателефонував син, привітав її і розповів, що поранений у бою.
Ірина Пасічник-Петрінко, дивлячись новини, впізнала у пораненому свого сина. Всього миттєвість – один кадр: поранений боєць на ношах, з перебинтованою головою, в одній шкарпетці. Але мама відчула, що це її син. І це була правда. Її син Василь, боєць спецпідрозділу з групи полковника Коваленка, потрапив в котел під Ізвариним. Більше тижня без води і боєприпасів. Коли почався мінометний обстріл, восьмеро хлопців з групи загинули, ще близько 15 були поранені. Троє поранених офіцерів групи, у тому числі і Василь, попали до Гуківської лікарні, що під Ростовом. Мама Іра, недовго думаючи, взяла квитки і поїхала на територію ворога. Хлопців оперували дуже відомі російські хірурги. Але не тому, що Росія така чуйна, а тому, що українці стали б добрими кадрами для обміну полоненими. Як там що, але мама Ірина завдяки консулу та Червоному Хресту вирвала з пазурів ворога, фактично з полону, свого сина. Вдома вона наново вчила його ходити, говорити, писати. І, мабуть, саме материнська любов поставила важкопораненого хлопця на ноги.
«ЖІНКИ НА ВІЙНІ »
На цю війну пішли воювати не тільки хлопці. Дуже багато молодих дівчат, жінок не побоялися взяти зброю до рук і піти захищати Батьківщину. Зйомки для цього блоку відбувалися в Межигір’ї. Серед всієї його пишноти на фотографіях зображені також і особисті речі жінок-військових – зброя, берці, ноші, бронежилети.
Маруся Звіробій має незвичний як для жінки талант до військової справи. Разом з чоловіком на прізвисько «Ведмідь» вона навчає молодих хлопців військовій справі. Молоді хлопці, які навчалися у Марусі, називають себе «марусині ведмеді».
Інна Грищенко – в минулому боєць «Правого сектору».
Дуже багато молодих дівчат, жінок не побоялися взяти зброю до рук і піти захищати Батьківщину. Зйомки для цього блоку відбувалися в Межигір’ї. Серед всієї його пишноти на фотографіях зображені також і особисті речі жінок-військових – зброя, берці, ноші, бронежилети.
– Інна була відома, як боєць, який завжди швидко приймає рішення. І ці рішення завжди були правильними, – розповіла про неї Ірина Яремко. – Зараз вона вже вдома, не воює, обрала для себе мирну справу. Якщо будете у Львові, завітайте до її піцерії «Патріот».
На одному з фото цього блоку обличчя жінки закрите вуаллю. Це Олена на прізвисько «Кошка». Її лице не можна показувати широкому загалу, бо Олена і сьогодні є діючим офіцером сил спеціального призначення.
«КОХАННЯ І ВІЙНА»
Війна триває вже чотири роки. Але і в умовах війни є звичайне людське життя. Хлопці і дівчата не тільки воюють, але й одружуються, народжують дітей.
Назар Барилко і Євгенія випадково познайомилися в госпіталі на Київщині. Хлопець з Бродів, що на Львівщині, з 24-ї бригади з високою ампутацією ноги потрапив у підопічні до Євгенії. Це було кохання з першого погляду.
Олена Соколовська про свого чоловіка Сашу завжди каже, що склала його по частинках. Йому пророкували все життя в інвалідному візку, але дякувати Богові, лікарям і коханню, Сашко вже ходить. І навіть служить в Академії сухопутних військ у Київі.
– В цьому блоці нещодавно з’явилася ще одна світлина. Ми ніколи не могли подумати, що когось з живих учасників проекту може настигнути куля. Але це сталося, – поділилася волонтерка проекту Ірина. – 4 березня цього року поховали Іллю. Його дружина Юля служила поруч із своїм коханим чоловіком і була впевнена, що завжди зможе його захистити, допомогти, підтримати. Але їй довелося пережити втрату свого коханого, який загинув на її очах.
Фразу «Якби не війна» дуже часто вживають бійці, волонтери, жителі окупованої і вільної території України. Якби не війна, ми б не знали, що в нас такі патріотичні люди. Якби не війна, ми б не оцінили справжньої ціни незалежності власної держави, яку ми виборюємо сьогодні, і, напевне, ще будемо виборювати довгий час. Якби не війна, ми, скоріш за все, не дорожили і не пишалися так, як зараз, нашим синьо-жовтим прапором, який як оберіг воїни носять коло серця, яким вкривають загиблого Героя, проводжаючи у останню путь. Якби не війна, багато в нашому житті могло бути іншим, але...
Евеліна БОГДАНОВА
