ЦІНА ЖИТТЯ — ТРИ ГРИВНІ

САМОЗВАНИЙ АДВОКАТ
Іван Поліщук, будучи до безтями п’яним, убив ні за що 87-річного жителя села Майдан Ковельського району Олексія Маєвського, забрівши невідомо чого в його хату. Проживав вбивця у селі Кримному Старовижівського району. Дружина його — Олександра Поліщук — вигнала чоловіка з дому, бо той позичив у когось із сусідів двадцять гривень й пропив їх. А в хаті ж — ні гроша.
Ображений Іван невідомо чого поїхав у Ковель. Там на автостанції випадково познайомився з Ольгою Гнатюк. У розмові поскаржився, що немає де ночувати. Жінка запросила його до себе в село Діброва. Там вони вдвох пили самогон від ранку до ночі й від ночі до ранку. Під час чергової поїздки в село Майдан за самогоном Поліщук і вбив діда.
Суд послав хронічного алкоголіка на перевиховання за грати на дванадцять років. Про цю жахливу подію наша газета розповідала у судовому нарисі під заголовком «Ціна життя — три гривні копійками».
Через деякий час редакція отримала листа з Кримного від Олександри Поліщук — дружини вбивці.
«Я не можу й досі повірити, що Іван убив чоловіка. Він ніколи нікого не обідив, всім завжди допомагав, був дуже працьовитий, тридцять разів здавав кров, рятуючи людей. А ви зробили його катом...»
І ось такого «ідеального» чоловіка за двадцять гривень жінка вигнала з хати. А цей «ідеальний» чоловік випадково зустрів у Ковелі на автовокзалі таку ж, як сам, сільську п’яничку, пішов до неї ночувати, пив там кілька діб, не просихаючи.
Можливо, колись Поліщук справді був таким, як його характеризує дружина. Але то було давно, коли ще не пив. Коли ж здружився з чаркою, став хронічним алкоголіком, зовсім змінився. Горілка за довгі роки висмоктала з нього все добре, що було, спустошила мозок, зробила звіром.
Олександра Поліщук не тільки звинувачує автора в тому, що в судовому нарисі «лише один відсоток правди». Невдоволена вона й діями слідчого, судді, адвоката, навіть керівників району, котрі не мали ніякого відношення ні до суду, ні до нарису.
«Чому ні мені, ні рідним ніхто не повідомив про суд? Чому вирок не прислали мені на руки? Чому у мене не запитали, який мій чоловік? Чому у селі характеристику на чоловіка писали під тиском ті, хто, можливо, його й не бачив? Чому винен тільки мій чоловік, а не дід Маєвський? Якщо мій чоловік грабіжник, то чому не забрав у діда 1700 гривень, а взяв лише три гривні копійками?
Таких «чому» багато. Найпростіше відповісти на останнє запитання. Вбивця не взяв 1700 гривень у діда, бо їх просто не знайшов. На інші питання так само легко дати відповідь. Але Олександра Поліщук звинувачує не чоловіка свого, а інших. Вважає, що коли б її Іван був чиновником чи просто якимось начальником, то все було б зовсім по-іншому. І ще: якби вона дала слідчому та адвокату хабара, який вони нібито вимагали, справа б не дійшла до тюрми. А бідну людину всі готові, мовляв, втоптати у бруд.
Але ж Іван Поліщук — алкоголік і вбивця. Про що ж тоді говорити? Ніхто його не втоптував у бруд. Він сам це зробив.
А щоб переконатися, чи все те, що написано в судовому нарисі правда і скільки тієї правди відсотків, варто взяти кримінальну справу та й прочитати її уважно.

РОЗМОВА ЧЕРЕЗ ГРАТИ
Другий відгук на судовий нарис під назвою «Два чоботи — пара» надійшов від «героя» нарису Володимира Мирошниченка, який нині відбуває покарання у Львівській тюрмі. Він також не в усьому згідний з автором. Проте факти — річ вперта, їх не спростуєш. А всі вони знову ж таки у кримінальній справі.
Мирошниченко не навів жодного аргументу, лише голослівні заперечення. Не визнати, що обкрадав рідну матір, не може, бо виносив з хати різні речі, продавав на ринку, за вторговані гроші купував наркотики, котрі міліція знайшла в дивані, на якому спав. Не може спростувати й того, що обікрав кількох сусідів та друзів, які пригощали горілкою. Його, захмелілого, й затримала міліція вночі на вулиці, коли ніс додому щойно викрадений магнітофон. Дивує, правда, те, що так звані друзі і сусіди Володимира пригощали частенько, хоча знали, хто він такий. Мирошниченко за це їм згодом «віддячив».
«Своєю статтею ви принизили мою людську гідність. Від мене повідверталися друзі, знайомі, родичі. Газета зламала моє життя», — пише Мирошниченко з тюрми.
Дивна логіка. Не стаття, звичайно ж, зламала йому життя, а сам себе зганьбив уже давно. А справжніх друзів, мабуть, у нього й не було, крім любителів разом почаркувати.
А скільки болю син завдав рідній матері? Над цим варто було б також задуматися, хоч із запізненням, у тюрмі.
На жаль, Мирошниченка совість не мучить. Замість того, щоб взятися за розум, переглянути своє алкогольно-наркотичне життя, він вирішив перекласти вину на інших. Навіть за гратами поки що не зрозумів, куди веде та стежка, яку обрав. Мабуть, тому й пише у своєму листі, що направив скаргу на автора судового нарису «Два чоботи — пара» не тільки в редакцію газети «Волинь», а й у прокуратуру та суд.
Цей лист — ще одне підтвердження того, що наркомана із стажем, на жаль, повернути до нормального життя дуже важко. Це повинно стати гірким уроком для багатьох молодих людей. Знаю чимало прикладів, коли наркоман виходить з тюрми і знову починає вживати наркотичну отруту, вчиняє злочин й у черговий раз опиняється за гратами. Є такі, котрі так мандрують цією стежкою по сім—вісім разів. Але ж це вже не людське життя.
Володимир КАЛИТЕНКО.