Терентій Трофимук особисто приїжджав в редакцію, щоб подати листа в добірку «Любить! Не любить»...
Терентій Трофимук особисто приїжджав в редакцію, щоб подати листа в добірку «Любить! Не любить». Вже багато літ він був вдівцем і, як й інші самотні люди, шукав з ким би віку дожити. Радився Терентій Петрович, як краще написати: вказувати, що є автомобіль, чи ні, бо ж, мовляв, це може бути лише «приманкою для жінок з несерйозними намірами»... Відверто кажучи, знайомство з цим чоловіком, який шукав жінку, з плином часу забулось. І ось недавно в редакцію надійшов лист від Терентія Петровича. А заодно — коротке повідомлення для ведучої рубрики «Любить! Не любить»: «З допомогою «Волині» до мене на постійне життя прийшла колишня педагог з вищою освітою — жінка з села Поворськ Ковельського району. Немолода, з мого року, але любить мене і поважає. Родом вона з Житомирської області, а все життя працювала вчителем у Поворській середній школі. Десять років тому її чоловіка смертельно травмувала вантажна автомашина...». Так я дізналася, що Терентій Петрович зустрів таки жінку, щоб «дожити з нею віку». І при першій нагоді подзвонила в Ковель на домашній телефон — попросилась в гості до людей, долі яких звела наша газета. — Але ж ми вже п’ятий рік разом, — зауважив Терентій Петрович. — Тож і добре, — сказала йому.— Бо ж коли б тиждень чи місяць минув, як зійшлись, то й говорити нема про що... Тільки час може показати, наскільки підходять він і вона одне одному, до того ж в такому поважному віці (тоді обом було вже за сімдесят), коли є життєвий досвід, коли після важкої втрати дружини (чоловіка) вже не уявляєш поряд з собою іншої людини. А вже при зустрічі з Терентієм Петровичем і Марією Ісаківною мені знову довелось повернутись до подій майже п’ятирічної давності. То було в листопаді 2000 року. Марія Ісаківна занедужала і їздила в Луцьк до лікарів. Одного дня вона збирала в дорогу «тормозок». Замотувала пакуночок в газету, яка потрапила під руку. Це була «Волинь». Погляд ковзнув по рядку «Не втрачаю надію на кращу долю», а потім зупинився на одному — другому оголошенні... І на цьому: «Вдівець, одинокий, дітей не маю. Живу сам в одному із міст Волині. Маю власний будинок, сад і город, автомобіль. Є все інше для життя. Сам — нормальної висоти й повноти. Без вус і бороди (може, це жінок теж цікавить). Не палю і не зловживаю спиртним. Мені трошки за сімдесят. Шукаю дружину, яка була б згідна на переїзд до мене». — Прочитала я оголошення,— розповідає Марія Ісаківна, — і вирішила знайти цього чоловіка. Ніколи не вірила, що можна так зійтись з людиною, але життя «притисло мене до стіни» — мусила вихід шукати. А коли йшла в редакцію за адресою, то так ніяково було. Думала: «Боже, чоловіка шукаю!..». В редакції жінка взяла номер телефону. Перш, як подзвонити у Ковель (це було саме те «одне із міст Волині», де жив автор оголошення), порадилась із сестрою чи варто це робити. Сестра, як пригадує зараз Марія Ісаківна, сказала їй: «Не роздумуй... Хоч перед смертю по-людськи поживеш...» 20 листопада 2000 року вони вперше зустрілись у Ковелі на автовокзалі, куди приїхала Марія Ісаківна. А в грудні того ж року зробили вечоринку. Сестри Марії Ісаківни приїхали, двоюрідний брат Терентія Петровича, ще дехто з рідні. Шлюб не реєстрували, бо в такому віці, вважають, штамп у паспорті нічого не вирішує. Будинок, де живе подружжя, стоїть на околиці Ковеля, на вулиці Черняховського. Сюди привів Терентій Петрович Марію Ісаківну в перший день їх знайомства. І вона залишилась тут. В своє село ще їздила пару разів — речі потихеньку перевозила. — В мене дуже сумна історія, — каже жінка. — Якби по-іншому складались обставини, то, може, і не шукала б я другого чоловіка — так уже б і вікувала вдовою... Марія Ісаківна розповіла мені цю історію. Вона справді сумна. Але з етичних міркувань не буду розголошувати її. Вдома жінка не признавалась, що в Ковель їздить — рідня думала, що вона продовжує в Луцьку лікуватись. — Але якось побачили мене односельчани в Ковелі з Терентієм Петровичем, то вже пішла по селу новина, що я собі чоловіка знайшла... Терентій Петрович, ставши вдівцем в шістдесят один рік, вже подавав оголошення і в інших газетах. Одного разу одержав листів десь п’ятдесят. Писали йому жінки і бальзаківського віку, і значно молодші. Був відгук навіть від двадцятитрирічної дівчини. Вона відразу зазначала, що «вік ролі не грає». — Я ж реально дивився на життя, хотів, щоб прийшла в дім жінка, така ж пенсіонерка, як я. Щоб була хазяйка. Дуже молодими не цікавився, — каже чоловік. І при цьому — спогад про першу дружину Пелагею: — Вона в мене гарна була. Я з першого погляду закохався. Гарно одягалась,була показна. Коли я її побачив, то подумав, що це якогось полковника жінка. Родом Терентій Петрович з Уховецька Ковельського району. Працював бухгалтером у військовій частині. З товаришем своїм якось шукав у Ковелі приймачок. Так зайшли вони одного разу і до Пелагеї. Вона їх прогнала. Але чоловік, як вже було сказано, з першого погляду закохався. Отож, не образився за це на дівчину. Навпаки, те, що вона прогнала непрошених (незнайомих!) гостей, навіть підняло її в його очах. І Терентій Петрович знайшов таки привід, щоб зустрітись з нею. В 1958 році вони одружились. Спочатку жили в невеличкій квартирі дружини. — А потім, — пригадує Терентій Петрович, — вирішили будуватись. Пелагея захотіла, щоб жили ми далі від міста, щоб город був, хазяйство. І вони хазяйнували. Чоловік із заготконторою уклав договір, що за п’ять років здасть майже три тонни м’яса і одержить за це автомобіль. І здав. А коли дійшло до купівлі автомобіля на початку дев’яностих років, то пропонували в облспоживспілці «Запорожця» чи «Волинянку». Він же «Жигулі» хотів. Союз розвалився, старі зобов’язання рухнули. Але чоловік до Києва добрався і через міністерство таки добився. Правда, не «Жигулі», а «Москвича». На жаль, перша дружина вже автомобіля не діждалась. Рано вона пішла із життя. І сьогодні її портрет висить у хаті. Непросто було Терентію Петровичу привести нову господиню. — Я казав Марії, коли ми почали жити разом: «Я тебе не тримаю. Якщо тобі недобре тут, не подобається, то сама рішай, як бути». А вона нікуди не пішла. — Терентій Петрович відразу вам сподобався? — запитую жінку. — Не можна сказати, що відразу... Треба поговорити з людиною, взнати її. Побачити, як вона до тебе ставиться. А Терентій Петрович дуже добрий. Що там казати — за чотири роки я три рази ногу ламала, і він біля мене ходив, як біля дитини. Якби був поганий чоловік, то хіба б я з ним жила?! І це каже жінка, від якої я почула й таке: — За своїм покійним чоловіком я жила, як у Бога за пазухою. «Лягай, поспи... Я запалю в грубці, а як буде тепло, то тоді їсти варитимеш». Він не ділив роботу на чоловічу і жіночу: і корову доїв, і на городі порався — мене на сонце не пускав, бо тиск маю високий. Коли чоловік трагічно загинув, то я голосила на всю округу. Мене заспокоювали рідні. Мовляв, ти ж знаєш, що в один день чоловік і жінка не вмирають, треба якось жити. І я з часом примирилась з горем. А тепер ми разом з Терентієм Петровичем несемо свою життєву ношу. ... Довкруг будинку на вулиці Черняховського — садок, за ним город. На одній з грядок достигають полуниці. — Скоро внучка з Поворська приїде. Буде чим пригостити, — каже Марія Ісаківна. Так сталось, що своїх дітей Терентій Петрович не мав. Ніхто не називав його батьком. Зате тепер у нього також є внучка. І коли Марія Ісаківна хоче її відвідати, то він сідає за кермо свого «Москвича» і везе її в Поворськ. Катерина ЗУБЧУК.
