ПРО ЩО КРИЧИТЬ МУЗЕЙНА ТИША

Невеселі нотатки з приводу стану музеїв на Волині.

Валентина ШТИНЬКО,
Євгенія КОВАЛЬЧУК

Істина про те, що суспільство, яке забуває про своє минуле, не має майбутнього, либонь, уже набила оскомину. Для того, щоб мати аргументи у суперечці — європейська ми країна чи не зовсім, — варто побувати у музеях не кажемо вже Німеччини, Чехії, Австрії, а тієї ж нашої найближчої сусідки Польщі. Їх зовнішній вигляд, стан експозиції розкажуть і про політику держави стосовно своєї історичної та мистецької спадщини, і про рівень фінансування, і про ставлення до музеїв суспільства загалом.
Кілька років тому одному із авторів цих нотаток довелося побувати у світової слави Британському музеї в Лондоні. У певні дні він є безкоштовним для відвідувачів. Вразили великі скриньки із прозорого пластику для добровільних пожертв на розвиток музею, які досить швидко наповнювалися не лише англійськими фунтами, а й американськими та канадськими доларами, іншими купюрами. А ще впала у вічі величезна кількість серед відвідувачів музею підлітків, пенсіонерів та людей в інвалідних візках. А тепер давайте запитаємо себе: чи багатьом із нас приходила в голову бодай думка про необхідність пожертвувати якусь дещицю на розвиток того чи іншого музею? Адже це також храм, храм історії, храм величі й ницості людського духу, де є свої святі й грішники. І якщо ми не будемо вивчати й належно пошановувати їхніх здобутків і помилок, якщо вважатимемо, що музей — це склад старих речей, то ще довго будемо топтатися на місці й тратити час у безплідних суперечках з приводу своєї європейськості.
На Волині є 13 державних і 50 громадських музеїв, у тому числі й 10 народних і два історико-культурних заповідники. Окрім Луцького, історико-культурний заповідник створено і в старій частині м. Володимира-Волинського. Звання «народний» удостоєні Нововолинський історичний і Музей Ігоря Стравінського в Устилузі, а ось із Олицького історичного це звання було знято у зв’язку з відсутністю приміщення та втратою ряду експонатів.
Ми вирішили одного літнього грозового дня проїхати трасою, що веде з Луцька до Устилуга, тобто до кордону нашої держави, й спробувати ближче вникнути у проблеми музеїв, які могли б стати об’єктами неабиякої зацікавленості й зарубіжних мандрівників, і любителів зеленого туризму, і тих краян, які хочуть більше знати про минувшину своєї малої батьківщини.

1. БІЛЬШЕ ЕКСПОНАТІВ, БІЛЬШЕ ПРОБЛЕМ?

Будь-який музейний працівник скаже, що основна проблема галузі — недостатнє фінансування та слабка матеріально-технічна база. Не виділяються кошти на ремонт приміщень, на розбудову експозиції, закупівлю експонатів. Музеї без поточного й капітального ремонтів стоять не роками — десятиліттями, естетичний вигляд приміщень непривабливий, експозиції застарілі. Художнє оформлення експозицій потребує роботи фахівців — художників-дизайнерів та оформлювачів. Якщо усі ці проблеми стосуються практично будь-якого музею, то у Торчинського народного історичного вони особливо гострі — музей переїжджає, а якщо точніше — переходить нарешті у нове приміщення.
Нагадаємо, що музей цей — особливий і, либонь, єдиний такий в області. Його організатором і незмінним директором є заслужений працівник культури України, справжній ентузіаст Григорій Олександрович Гуртовий, який майже 60 років присвятив цій справі!
— Мрію про створення музею я виношував ще з початку 50-х років, надто цікавою бачилася мені історія Торчина, району, Волині, — згадує він. — Ще всюди видно було сліди війни, не згасли її болі. Пам’ять кількох поколінь міцно тримала те, що діялося тут майже з середини позаминулого століття. Частенько бував у Луцьку, в обласному музеї, а потім і в архіві. І ніби зору додалося. З’явилася здатність бачити через віки, аналізувати, відсівати хибне, відбирати правду про тривожну і складну історію торчинської, волинської землі.
Здається, ніхто й ніколи не виділяв Григорію Олександровичу коштів на придбання експонатів. А тим часом тут є і палеонтологічні знахідки: залишки мамонта, тарпана, скам’янілі морські їжаки; археологічні пам’ятки — кам’яні знаряддя праці різних епох людської історії, зброя, кераміка, цегла, енколпіони часів Київської Русі, цікаві реліквії ХV—ХІХ століть, монетні скарби, стародруки, вироби місцевих ремісників, побутові речі сільських та міських мешканців, списки кріпаків сіл, вишивки і живописні роботи, унікальна шафа і дзеркало колишнього мешканця села Городок, відомого польського письменника, художника й етнографа Йозефа Крашевського.
Втім, розповідати про унікальні експонати музею Гуртового в газетній публікації — марна справа. Тут і книги замало. Скажемо, лишень, що на цей раз Григорій Олександрович здивував нас воловими рогами, довжина яких — 198 сантиметрів!
— Уявляєте, як такого вола було запрягти? — усміхається він і розповідає, як вони потрапили до музею.
Один чоловік на прізвище Чайка чистив сарай і відкопав цю дивовижу. Радили йому здати заготувачеві за півлітра. Мабуть, так воно й сталося б, коли б не Гуртовий зі своїм музеєм.
Подібних історій Григорій Олександрович може розповісти сотні, практично про кожен експонат. Але повернемося до нового приміщення музею й до того, як почуваються в ньому унікальні експонати. Його Григорій Олександрович чекав так довго, що не сміє нічого поганого говорити про тих, хто нарешті зглянувся на його волання. Приміщення виділили на другому поверсі колишнього універмагу, не вельми зручно для музею, але, як мовиться, на безриб’ї... Зробили ремонт, щоб пристосувати його для нової місії. І хоч експонати ще не зайняли своїх місць, Григорій Олександрович уже провів нам своєрідну і незабутню екскурсію й поділився найзаповітнішим:
— Тут 50 років моєї роботи. Прошу в Бога ще хоч трохи здоров’я, щоб довести усе це до пуття й урочисто передати державі.
А тим часом літа у цього дивовижного чоловіка повернули уже на... дев’ятий десяток. Але кожного дня він уперто долає по кілька раз 23 сходинки до свого дітища.
Здавалося б, чи так багато треба, щоб об’єднати зусилля влади й громади, аби гуртом, усім миром допомогти зробити те, чим буде захоплюватися й дивуватися не одне покоління нащадків. А тим часом досвідчене око музейника вихоплює деталі, з якими змиритися неможливо: на вікнах і досі нема решіток, не підключена сигналізація, від сонця, яке, на жаль, є ворогом багатьох експонатів, Григорій Олександрович рятується, принісши з дому старі штори. Не будемо згадувати вже про те, що ремонт зроблено не вельми якісно і в деяких місцях його треба починати спочатку.
Потрібні ще чималі кошти, потрібні кваліфіковані фахівці, котрі б допомогли довести експозицію до ладу... Але ж, люди добрі, якщо співставити те, що ще треба зробити і що самотужки уже зробив цей 80-літній чоловік, їй-Богу ж, залишилося зовсім небагато. Ми свідомо не називаємо тут імен тих, хто вже прилучився до справи ремонту й облаштування музею, знаючи, що Гуртовий уміє бути вдячним і при добрій нагоді обов’язково згадає всіх поіменно. Але ж давайте доведемо справу до завершення, усвідомлюючи, що Григорій Олександрович Гуртовий — таки незамінний і, на жаль, не вічний, попри твердження колишнього одіозного владця, що незамінних людей нема.