ЧИ МОЖЕ БУТИ СПРАВЕДЛИВИМ СУДДЯ З ПРОСТЯГНУТОЮ РУКОЮ?

Леонід МАТЯЩУК,
голова арбітражного суду області 1992—2001 років,
суддя у відставці,
заслужений юрист України

Правова система як частина державної влади має працювати ефективно, справедливо захищати інтереси людей...

Це повинно відображатись насамперед у законах, діях органів державної влади. Як сьогодні не згадати, що прийняття несправедливих законів призвело до занепаду сільського господарства в Україні, банкрутства льонозаводів в області, привласнення народних коштів шахрайськими способами різними підприємницькими суб’єктами, повернення кредитів тими, хто мав доступ для їх одержання, знеціненими грошима, і навпаки — неповернення громадянам заощаджень. В той же час невелика група людей в країні, не без допомоги держави, має мільйони, а то й мільярди. І ніхто за це не відповів.
Справедливість залежить і від правильного застосування законів. Кроком до цього було прийняття 4 червня 1991 року Верховною Радою України Закону “Про арбітражний суд”. З’явилося правосуддя в економіці, чого раніше не було. Законом України від 21 червня 2001 року замість арбітражних передбачено систему господарських судів. З цього часу арбітражний суд став називатися господарським.
Рівність перед законом вимагає, щоб у застосуванні законів і загальними, і господарськими судами не було дискримінації. Але тут виникає питання: а як бути, якщо закон несправедливий? Адже професійний обов’язок суддів застосовувати закон таким, яким він є.
Закони сформульовані в загальних рисах. В окремих випадках вони суперечать іншим законам. В процесі їх застосування виникають ситуації, які не передбачалися тими, хто приймав закон. Отже, прийняття справедливого рішення передбачає правильне тлумачення закону, знання практики застосування його, досвід по застосуванню правових норм.
Будь-яке втручання в судову діяльність не на користь справедливості. Дехто вважає, що втручання має місце лише тоді, коли суддям погрожують або їх шантажують чи вчиняють якісь інші дії, що містять ознаки злочину. Але це не так. Як роз’яснив пленум Верховного Суду України, під втручанням в діяльність правосуддя слід розуміти будь-який вплив на суддю чи народного засідателя (прохання, вказівку, вимогу, критику судді в засобах масової інформації до вирішення справи тощо) з боку будь-якої особи з метою схилити їх до вчинення чи невчинення певних процесуальних дій або ухвалення бажаного судового рішення. Таких спроб тиску на суд у житті є багато. І де гарантія, що абсолютно кожний суддя витримає тиск, особливо, якщо він буде виходити від високих посадових осіб.
Проте найнебезпечнішим є те, що принцип незалежності правосуддя порушується тими посадовими особами, які зобов’язані боротися з будь-яким втручанням в судову діяльність. Нерідко того суддю, який з мужністю і гідністю поставився до вирішення справи, чесно служить правосуддю, стараються не помітити, а то й при нагоді принизити, чи робити все для того, щоб його звільнили. На жаль, в наш час буває й так, що просуваються по службі ті, хто цього не заслуговує.
За 40 років роботи в судах, з яких п’ять з половиною працював начальником управління юстиції, не раз відчував грубе втручання в діяльність судів. Для прикладу наведу текст листа, який був зареєстрований 13 квітня 1999 року.
“Голові арбітражного суду Волинської області Матящуку Л.Є.
В зв’язку з важким фінансовим станом об’єднання “Кооператор” Ратнівської райспоживспілки та на основі ст. 121 Кодексу України, правління райспоживспілки просить відмінити рішення арбітражного суду від 21.12.1998 року № 6/252-5 про стягнення державного мита в сумі 6563 грн. 94 коп. на користь державного Луцького спиртогорілчаного комбінату.
Голова правління райспоживспілки В.Й. Бохонюк.”
На цьому листі уже була резолюція високої посадової особи з облдержадміністрації “Матящуку Л.Є. Прошу підтримати 08.04.99 р.”
Що чекало арбітражний суд після того, як такого прохання та інших подібних клопотань не було підтримано, неважко здогадатися. Верховна Рада України виділяла на утримання судів мізерні кошти. Не вистачало грошей на оплату оренди приміщення, телефонних розмов і т.п. Часто суди звертались до обласних і районних адміністрацій з проханням виділити хоч частину необхідних коштів для нормальної роботи. І такі прохання в ряді випадків задовольнялись. Це до чогось зобов’язувало суди? Звичайно.
Замість того, щоб проявити ініціативу і поставити питання на засіданні Верховної Ради України про нормальне фінансування судів, один з народних депутатів, що обирався в нашій області, поскаржився Вищому господарському суду, що голова суду не бере спонсорської допомоги для того, щоб розрахуватись за оренду судом приміщення, в якому був інтерес депутата. Він вирішував власні проблеми, забуваючи, що спонсорська допомога суду завдає суспільству великої шкоди, бо тоді правосуддя перестає бути правосуддям. На щастя, люди, врешті-решт, розібрались чиї інтереси відстоює цей чоловік і останнього разу не обрали його народним депутатом.
Найбільш характерним прикладом втручання в судову діяльність можна назвати справу за позовом одного з банків міста Луцька до Гнідавського цукрового заводу про усунення перешкод в користуванні майном. Рішенням у цій справі було зобов’язано цукровий завод передати банку 1250 тонн цукру на підставі договорів застави і зберігання. Постановою голови арбітражного суду рішення було скасовано і в позові банку до цукрового заводу відмовлено. Проте судова колегія Вищого господарського суду України, скасувавши постанову, залишила без змін рішення.
Тільки великими зусиллями вдалося зупинити свавілля. Я двічі надсилав голові Вищого арбітражного суду України, подання з проханням опротестувати постанову судової колегії ВАСУ в президію Вищого арбітражного суду України. І двічі відмовляв в опротестуванні її перший заступник голови суду, який, як виявилося, був зацікавлений в тому, щоб позов був задоволений.
Пізніше президією Вищого господарського суду України було скасовано всі судові рішення і справу передано на новий розгляд. Цукровим заводом були пред’явлені позови про визнання договорів застави і зберігання цукру недійсними. Ці позови арбітражний суд задовольнив.
У розгляд справи втручались працівники засобів масової інформації, органи державної влади, органи прокуратури. І все ж таки справедливість восторжествувала. Рішення було прийняте правильне. Але як після цього мстили посадові особи, які були зацікавлені в задоволенні позову.
Щоб принцип незалежності суддів був непорушним правилом при здійсненні правосуддя, необхідно створити механізм, який би максимально сприяв цьому. Навіть найбільш мужній і принциповий суддя не може бути незалежним, якщо буде ходити з простягнутою рукою до органів виконавчої влади з проханням надати службові приміщення, виділити кошти на їх ремонт, надати квартиру. А з іншого боку, хіба можна чекати об’єктивного вирішення цих питань органами виконавчої влади, рішення яких нерідко скасовуються судами через їх незаконність?
Незалежність правосуддя залежить також від підбору кадрів на посаду судді та керівників судових установ цих рівнів. Верховна Рада України прийняла ряд законів, якими підвищуються вимоги до вивчення професійної підготовки кандидатів на посаду судді. Статтею 50 проекту Кодексу судової влади України передбачено, що на посаду судді може бути рекомендований кваліфікованою комісією суддів громадянин не молодший двадцяти п’яти років, який має високі моральні якості, вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як три роки. Що слід розуміти під високими моральними якостями, і як їх виявити перед тим, як рекомендувати на посаду судді громадянина, в цьому проекті Кодексу не говориться.
Я часто згадую професора Гофмана з Львівського державного університету в 60-х роках минулого століття, колишнього прокурора Білоруської РСР, якого в тридцятих роках незаконно арештовували, і який не один раз із сльозами на очах повторював: “Майте ж совість, коли судите...”