ПРО ЩО КРИЧИТЬ МУЗЕЙНА ТИША

Невеселі нотатки з приводу стану музеїв на Волині.

Валентина ШТИНЬКО,
Євгенія КОВАЛЬЧУК,

ЛИПИНСЬКИЙ ПОВЕРТАЄТЬСЯ, АЛЕ ПОВІЛЬНО
Сьогодні вже важко повірити, що у Затурцях виросло і пішло у життя кілька поколінь, які нічогісінько, окрім місцевої назви урочища «Ліпінський ліс», не знали про родину Липинських, про те, що тут народився й провів дитячі та юнацькі роки В’ячеслав Казимирович Липинський (1882—1931), учений, історик, соціолог, політик, публіцист, дійсний член наукового Товариства імені Т.Г. Шевченка у Львові, посол і повноважний міністр Української держави в Австро-Угорщині, головний ідеолог відновлення в Україні гетьманської форми правління.
Воно й не дивно. Радянська влада не могла пошановувати людину, котра, звертаючись до своїх співвітчизників, писала: «Я хочу, щоб люди, котрі живуть на моїй рідній землі, де я вродився, виріс і виховувався, витворили з себе сильну, розумну, добре організовану і поважаючу себе націю, переставши бути темною, од всяких позаукраїнських націй залежною, себе саму ненавидячою, розпорошеною і зрадливою юрбою» (Із «Листів до братів-хліборобів»).
У 1995 році було прийнято рішення про створення відділу Волинського краєзнавчого музею — Затурцівського меморіального музею В’ячеслава Липинського. Музей має розміститися у садибі родини Липинських, пам’ятці історії національного значення, про що була прийнята відповідна постанова Кабінету Міністрів за підписом Анатолія Кінаха. Будинок було зведено на фундаменті, закладеному 1871 року Казимиром Липинським, батьком В’ячеслава. Під час Першої світової війни його було зруйновано й відновлено у 1927—1931 роках братом В’ячеслава — Станіславом. Біля будинку до наших днів зберігся старий парк.
Увесь комплекс розміщений за кількасот метрів від траси Луцьк—Устилуг і міг би стати вельми притягальним місцем для туристів, де можна легко поєднати приємне з корисним: довідатися про прецікаву постать нашої історії й відпочити у тінистих затишних алеях старого парку, де також усе дихає історією, де у кронах дерев шаленіють солов’ї, зозулі та інше птаство, де можна зустріти прудку білку й подихати цілющим повітрям. Неподалік від маєтку знаходиться й відновлена могила В’ячеслава Липинського. Директор майбутнього музею Віталій Григорович Кушнір розповів нам і про вербу Липинського на мальовничому острівці, і про джерело-безодню, біля якого була колись гуральня, і ще багато цікавих подробиць існування цього парку. Неважко уявити, як би таким скарбом скористалися наші сусіди-поляки. У нас же, як завжди, нема коштів... У державному бюджеті не передбачено, а в місцевому — і поготів.
Комплекс реставраційних робіт, який нині проводиться, спрямований на відновлення двоповерхової будівлі у вигляді початку ХХ століття. Але ж тривають ці роботи уже десять літ, а кінця ще не видно. Деякий час роботи взагалі не велися через відсутність фінансування. Первісно будинок був покритий дерев’яною гонтою, нині вона замінена керамічною черепицею, стилізованою під гонту. Виглядає гарно, але... Стіни не витримали 38-тонної ваги цієї черепиці й дали тріщини. Довелося їх спеціально укріплювати металевим бандажем. Із двоярусного даху під час обледеніння падають шматки льоду і б’ють покрівлю на нижньому ярусі... Словом, яскравий приклад того, що новітні матеріали, якими б досконалими й сучасними вони не були, потребують ще й знань та будівельного досвіду наших предків.
Що ж до впорядкування парку, то роботи взагалі ще не розпочиналися, прибрали лиш старі аварійні дерева. Знову ж таки, проблема коштів.

ЧОМУ МИ ТАКІ БАЙДУЖІ ДО СВОЄЇ ІСТОРІЇ?
А тим часом у Локачинському районі нема жодного музею. Літ двадцять тому його намагалися створити в Локачах, навіть, пригадується, приміщення виділили поблизу районного Будинку культури, й експонатів уже зібрали чималенько. Та виїхала за межі району людина, яка займалася музеєм не лише з посадового обов’язку, а й за покликом душі, й усе це пішло, як вода у пісок, не залишивши сліду.
А могли б локачани приводити у свій музей гостей і з гордістю розповідати і про історичну капличку, споруджену на місці знищення татарами 300 дівчат-бранок, і про старовинне Підзамче, і про талановиту письменницю й літературного критика Маргариту Малиновську (хата батьків якої розвалилася кілька літ тому), і про не менш талановитого перекладача з новогрецької, доктора філологічних наук, який, на жаль, передчасно помер на Кіпрі, Віктора Соколюка, до речі, випускника Затурцівської школи. Залишив на цій землі свої сліди й незабутній Олександр Рисак. А бій під Загорівським монастирем, а історія єврейської общини Локач...
Згодьтеся, збирати матеріали про це навіть двадцять років тому було значно легше, ніж сьогодні. Невблаганно відходять очевидці багатьох подій, а з ними — і грані нашої історії. На цьому тлі Володимир-Волинський історичний музей виглядає більш-менш благополучною оазою, оскільки створений був ще 15 червня 1940 року постановою РНК УРСР як державний. З 1967 року громадським директором і організатором музею понад 20 літ був відомий і невтомний краєзнавець Петро Заклекта, учень Григорія Гуртового. При його активній участі було сформовано фондову збірку музею, який нині розміщений у центрі міста, у старовинному скверику монастиря капуцинів.
Втім, нинішній директор музею Володимир Стемпковський розповів і про свій «головний біль»: після переведення у 1999 році музею у нове приміщення його площі зменшилися рівно удвічі — з 900 до 450 квадратних метрів, будівля 1911—1912 років потребує капітальної реставрації, комунікації старі, ще польські, 30-х років минулого століття, тож не дивно, що за сезон 2—3 рази рвуться труби опалення. А ще — кадрове скорочення, переведення співробітників на півставки... Добре хоч два роки тому увімкнули сигналізацію, яка була вимкнута за несплату. А то доводилося директорові щоранку йти на роботу з думкою: «Чи сторож живий? Чи музей цілий?». Висловив Володимир Стемпковський і слушну думку про те, що пора міняти психологію керівників від влади, які ставляться до музею як до сталої одиниці, яка не має перспектив розвитку. Музейна тиша — не означає мертва тиша. Музеї розвивалися навіть тоді, коли вся економіка лежала. І зберегли тенденцію до розвитку частенько не завдяки сприянню влади, а всупереч її намаганням не помічати, відкараскатись від проблем цієї установи, яка видається зайвою лиш тим, хто не дбає про день завтрашній.
Створення Володимир-Волинського історико-культурного заповідника є доброю ознакою, однак і тут існує чимало проблем, зокрема, із визначенням його меж, збереженням пам’яток, кадрами, фінансуванням....