ЗНУЩАННЯ НАД ПОКІЙНИКОМ

Невесела історія про те, як правоохоронці замість того, щоб виконати свій професійний обов’язок, “переадресовували” утопленика.

Іван КАПІТУЛА

У селі Ставище Камінь-Каширського району забили тривогу — невідомо куди зник його сорокарічний мешканець Микола Колбук. Більше тижня скрізь розшукували чоловіка, але все марно. Ніби крізь землю провалився. Втім, одного дня близько дев’ятої години ранку тіло зниклого виявив у річці Турія житель Датиня (це вже Ратнівського району — авт.) Володимир Батура, який біля річки пас корів. Про це він повідомив одному із знайомих ставищенців. Той опізнав чоловіка. І, щоб не завдавати зайвої мороки правоохоронцям та рідним покійного, сам перетягнув його на бік Ставищ.
Опівдні з Каменя-Каширського на місце події прибула слідчо-оперативна група на чолі з помічником прокурора району Ігорем Фокіним. Вони відразу ж поцікавилися, де саме було виявлено утопленика. Їм сказали, що труп знаходився в річці, на так званому Голубовому плесі. З’ясувалося, що це на території Ратнівського району. Отож вирішили: нехай їхні правоохоронці й займаються утоплеником. Відтак слідчо-оперативна група негайно відбула назад у Камінь-Каширський. У Датині тим часом жваво заговорили, що камінь-каширські правоохоронці нібито “замогоричили” когось із ставищенців і той на їхнє прохання, зачепивши ланцюгом за ногу утопленика, перетягнув його човном уже на датинську територію. Сільський голова Володимир Зинюк, з яким автор цих рядків розмовляв на цю невеселу тему, не ствердив це, але й не заперечив, зазначивши, що “щось подібне було”.
Цікавими були подальші дії слідчо-оперативної групи з Каменя-Каширського. Повернувшись у райцентр, вони відразу ж зателефонували у Ратнівську районну прокуратуру і райвідділ міліції, сповістивши, що в річці Турія між селами Ставище і Датинь виявлено труп чоловіка. І, мовляв, займайтесь. А про те, що тіло мешканця з Камінь-Каширського району — ні слова. Прокурор Ратнівського району Віктор Гаврилюк каже, що згідно з чинним законодавством, той, хто першим приїхав на місце події, навіть не залежно від того, на чиїй території виявлено труп, в обов’язковому порядку повинен провести огляд цього місця, першопочаткове з’ясування всіх обставин справи. А в кінцевому підсумку — зібрані по даній справі матеріали направити за територіальністю.
Зрештою, цим довелось займатись ратнівським правоохоронцям, які, прибувши до місця події, камінь-каширської слідчо-оперативної групи, зрозуміло, вже не застали. Натомість відшукали в Ставищі дільничного інспектора міліції Дейнеку. Не обійшлось тут без невеликої сварки. Помічник прокурора Ратнівського району Іван Панасюк, який очолював слідчо-оперативну групу, докоряв дільничному, мовляв, як же так, утопленик то ваш. І не логічно буде везти його в морг у Ратне, коли до Каменя-Каширського значно ближче.
Ратнівські правоохоронці побували у Ставищі і завітали до дружини покійного. Але та відмовилась забирати і хоронити його. Як стверджує Іван Панасюк, відмовилась це робити і рідна тітка. Отож, склавши протокол огляду місця події та опитавши свідків, Панасюк дав вказівку дільничному негайно розшукати сільського голову, щоб той і доставив труп у морг Камінь-Каширської центральної районної лікарні.
Однак утопленика того спекотного дня так ніхто й не забрав. І ночував він там, на березі Турії. І наступного дня вранці по нього не приїхали. Й перед обідом, коли пастухи гнали корів з паші, теж ще бачили його тіло. За словами датинського сільського голови Володимира Зинюка, коли він після обіду вирушив до річки, щоб з’ясувати, чи забрали утопленика, то його на березі вже не було. Як невдовзі вдалось йому встановити, забрала покійника рідна сестра, котра живе в одному з віддалених районів Волині. Саме вона у тих же Ставищах й поховала свого брата, як і належить, за християнським звичаєм.
Але мимоволі напрошується ряд болючих питань. Чому, скажімо, відмовились хоронити утопленика його родичі, зокрема рідна тітка, а також дружина? За словами того ж помічника прокурора Івана Панасюка, після відомого всім буревію 1997 року, коли рознесло їхній дім і там залишилось тільки порожнє місце, він запив. Потім вів бомжацький спосіб життя. Дружина прогнала його, залишившись з трьома малими діточками. Щоправда, хоч жили окремо, але офіційно так і не розлучилися. Він мав де жити (у батьківській хаті — авт.), проте часто ночував там, де ніч застане.
Під час розслідування цієї сумної історії було встановлено, що Микола Колбук, отримавши якісь гроші, знову був у запої. Горілка завела його до річки. Частенько він навідувався в Датинь, ходив по магазинах, зустрічався із знайомими та родичами. Був, як правило, “під градусами”. Тоді не виникало труднощів з переправою через Турію. Цьому слугувала кладка. Але однієї повені її знесло. Того трагічного як для нього дня він, добираючись до Датиня, очевидно, сподівався, що хтось, можливо, з рибалок його перевезе човном. І коли доходив до річки, то зрадів, бо побачив на човні якусь дівчину (пізніше з’ясується, що вона перевозила через Турію свою подругу, яка мешкає в Ставищах — авт.). Микола, підійшовши до берега, попросив її, щоб перевезла на протилежний берег. Можливо, так би й було. Однак дівчина запримітила, що той чоловік ледве стоїть на ногах. Тому відмовила, обгрунтувавши це тим, що коли вона візьме його в човен, то не виключено, що потонуть обоє. Дівчина пішла додому. А п’яний Колбук, очевидно, пішов убрід...
Така-от невесела історія. Тут є над чим задуматися...