ПРО ЩО КРИЧИТЬ МУЗЕЙНА ТИША

Невеселі нотатки з приводу стану музеїв на Волині.

Валентина ШТИНЬКО,
Євгенія КОВАЛЬЧУК

ДЕ ЗНАЙТИ ЕНТУЗІАСТІВ?
Із Володимира-Волинського вже рукою подати до Устилуга, одного із найдревніших містечок Волині, відомого ще із літописних часів (1150 р.). В останній чверті ХІХ — на початку ХХ століть це було звичайне провінційне містечко з патріархальним побутом. Однак, саме тоді воно стало притулком для трьох поколінь родини Стравінських: знаменитого співака Маріїнського театру в Петербурзі Федора Стравінського, його сина, всесвітньо відомого композитора Ігоря Стравінського та сина останнього, визнаного у світі швейцарського художника — Федора Ігоровича Стравінського.
«Райським куточком для творчості» називав Устилуг Ігор Стравінський. Саме тут він натхненно працював над творами, що склали славу світової культури.
Нині в будинку композитора «Стара миза», побудованому в 1907 році за його власним проектом, знаходиться музична школа, де на першому поверсі у лівому крилі розмістився музей композитора, в експозиції якого є вражаючі меморіальні речі. У чотирьох експозиційних залах за тематико-хронологічним принципом подані матеріали, які розповідають про життя і творчий шлях композитора, його перебування в Устилузі, останній приїзд до Радянського Союзу, коли його, до речі, в рідні краї й не впустили.
Музика Стравінського, що була створена в Устилузі, — одна із блискучих сторінок не лише вітчизняної, але й світової культури. Завдяки Стравінському музичний фольклор Волині через балети «Жар-птиця» (1910 р.), «Петрушка» (1912 р.), «Весна священна» (1913 р.) назавжди залишиться в історії світової музики.
Велику пошукову роботу по дослідженню життєвого і творчого шляху композитора провели свого часу науковці обласного краєзнавчого музею Олена Огнєва та Олекса Ошуркевич. Допомогу надав фонд Пауля Захера із Базеля (Швейцарія), подарувавши серію фотографій Ігоря Стравінського часів його перебування в Устилузі.
З часу відкриття музею у 1990 році його незмінним громадським директором є Володимир Терещук — директор місцевої музичної школи. Слухати Володимира Васильовича — справжнє задоволення. Він цікаво розповідав і про меморіальний рояль фірми «Беккер», і про співпрацю Ігоря Стравінського з всесвітньо відомими художниками Реріхом і Пабло Пікассо, і про фото, на якому композитор на прийомі у подружжя американського президента Джона і Жаклін Кеннеді, і про відвідини музею славетним українським співаком Анатолієм Солов’яненком, який говорив, що «Стравінський — це громадянин світу, а не російський композитор», як ще частенько його називають.
Гай-гай, нам є чим гордитися, є що показати світові! От тільки, коли б хтось ще проклав 200 метрів асфальту на дорозі, що веде до музею, та впорядкував територію довкола... До речі, надзвичайно мальовничу місцину, яка також могла б стати неперевершеним об’єктом на будь-якому туристичному маршруті. Звідси — у буквальному розумінні — рукою подати до Польщі. Наш фотокор навіть скористався нагодою пофотографувати польські пейзажі, що колись було нечувано, адже — прикордонна зона!
Володимир Терещук настроєний оптимістично вже хоча б тому, що нещодавно музей відвідали високі посадові особи.
— Володимир Бондар — перший керівник області хто побував у нас після Палажченка, — згадує він. Нас же втішило те, що під час нашої розмови двічі озивався телефон — люди домовлялися про екскурсію.
Завершили ми свою мандрівку в Іваничівському народному історичному музеї, який нині очолює молодий, але вже досвідчений музейник Лариса Куль. У травні нинішнього року виповнилося йому 30 літ, у 1993-ому музей удостоєний звання «народний». Значну роботу щодо збору матеріалів для майбутньої експозиції провів інспектор Іваничівського райвно Василь Усик, який і очолив нововідкритий музей. Чимало цінних експонатів, документів, пам’яток археології, стародруків передав сюди відомий краєзнавець із с. Литовеж Леон Пучковський.
Хоча музей розміщений у спеціально збудованому приміщенні, більш ніж двом тисячам експонатів тут уже стало затісно, нема приміщення для фондів, виставкового залу, приміщення потребує ремонту.
— Якщо і організовуємо виставку в бібліотеці, то лише на один день, — зітхає директор.
І її можна зрозуміти, адже підготовка навіть невеликої виставки вимагає великої праці. У виставковому залі вона могла б діяти місяць і більше, з нею ознайомилася б більша кількість відвідувачів. У чужому ж приміщенні, без охорони музейних експонатів не залишиш.

І ЗАВТРАШНІЙ ДЕНЬ ВИКЛИКАЄ ТРИВОГУ
Спілкуючись у цій мандрівці із багатьма музейними працівниками, не можемо обійти і таку важливу проблему, як забезпечення кадрами, котрі де-де, а в музейній справі й справді вирішують усе, бо без одержимості, здорового ентузіазму тут і справді нема чого робити. За статистикою, середній вік музейного працівника у системі Міністерства культури і туризму України — 50 років. До того ж, у такому й старшому віці перебувають понад 75 відсотків працівників галузі. Найкращі, найдосвідченіші кадри через 5—10 років підуть, як мовиться, на заслужений відпочинок. А при мізерній заробітній платі, яка фактично не більша мінімального рівня, важко залучити на постійну роботу до музею молодь. До того ж, за рік-два повноцінного музейного працівника підготувати неможливо.
Додаймо до цього ще не менш складну проблему реставрації музейних предметів і їх збереження. Реставрації в Україні потребують 700 тисяч музейних пам’яток, у тому числі — близько 2,5 тисячі — на Волині. У минулому році в Україні було відреставровано 12 тисяч пам’яток, що становить лише два відсотки від необхідного, й відповідно — два десятки у нашій області, тобто, менше одного відсотка.
Більшість районних і громадських музеїв не обладнані сигналізацією, а то й не мають елементарної системи технічного захисту — загратованих вікон і дверей. Є проблеми й у системі обліку документів, його програмному забезпеченні.
Нині музейні працівники з надією чекають рішучих кроків з боку Президента України Віктора Ющенка, який сам є заповзятливим колекціонером старожитностей і, хочеться думати, гостріше від своїх попередників відчуває необхідність радикальних змін у цій сфері. Україні потрібна обгрунтована, прозора стратегія розвитку музейної справи, яка має відповісти на принципові запитання: чого суспільство чекає від музеїв і що вони йому можуть дати? А заодно і ствердити, чи справді європейською державою є Україна, та чи може бути Волинь гідними воротами у ту ж Європу, маючи свої святині у прямо скажемо, жалюгідному стані.