Щоб заволодіти квартирою в Луцьку, бандити захопили в заручники її власника, чотирнадцять годин його мордували у підвалі, потім завезли далеко від обласного центру, вбили, а труп закопали серед чагарників...
Борис ПЛАХТІЙ Володимир КАЛИТЕНКО
Щоб заволодіти квартирою в Луцьку, бандити захопили в заручники її власника, чотирнадцять годин його мордували у підвалі, потім завезли далеко від обласного центру, вбили, а труп закопали серед чагарників.
ЗНИК, МОВ КРІЗЬ ЗЕМЛЮ ПРОВАЛИВСЯ Микола Колесников, тридцятидворічний лучанин, одного дня зник, немов крізь землю провалився. Ще кілька днів тому його бачили вдома сусіди та дочка. Двокімнатна квартира, у якій проживав самотньо після розлучення з дружиною, розміщалася на п’ятому поверсі. Їхати чоловік, здається, нікуди не збирався. Друзів до себе майже не запрошував. А його колишня дружина поїхала на заробітки в Сирію й ходили чутки, що там вийшла заміж. Проте Микола часто заходив до колишньої тещі відвідати свою доньку Вероніку, часом приносив їй гостинці. Навідувалася до батька на квартиру й донька. Востаннє бачила його кілька днів тому. У батька сидів якийсь чоловік. Вони про щось голосно й різко говорили, але коли Вероніка відчинила двері, обидва замовкли. — Ти чого прийшла?— запитав батько. — Хочу з тобою попрощатися, бо їду до мами в Сирію,— пояснила дівчина. — Коли їдеш? — Завтра. — Я прийду тебе проводжати... Проводжати Вероніку батько не прийшов. Теща Поліна Степанова здивувалася, адже Колесников доньку любив, з тещею також був у нормальних стосунках. Що ж сталося? Згодом Степанова кілька разів навідувалася до колишнього зятя, але квартира у нього була весь час замкнена. Сусіди також казали, що останнім часом Колесникова не бачили. Степанова про несподіване і загадкове зникнення Миколи написала заяву у міліцію. Проте пошуки також нічого не дали. — Мабуть, зять ваш кудись поїхав, але про це не повідомив,— висловили припущення працівники міліції. — Може й так,— зітхнула Поліна Анатоліївна. Через деякий час сусідка Колесникова зателефонувала до Степанової й повідомила, що якісь незнайомі хлопці, порівняно молоді, порядкують у квартирі її колишнього зятя, виносять звідти меблі, інші речі. Син Степанової Олександр зателефонував у Луцький міський відділ внутрішніх справ. Міліція, котра швидко прибула до будинку на вулицю Гулака Артемовського, справді побачила там трьох чоловіків, які вантажили речі в автомобіль ЗІЛ білого кольору з голубою кабіною. Один із незнайомців показав документи на купівлю квартири, сказав, що Колесников її продав йому, а сам поїхав у місто Прилуки й там влаштувався на нафтопереробному заводі. Проте вантаження меблів припинили. Працівники міліції пояснили, що Колесников не мав права продавати квартиру, бо в ній, крім господаря, був ще хтось прописаний. Незнайомці не сперечалися й поїхали з двору, але через кілька днів знову з’явилися й забрали все цінне, що було у квартирі. Степанова тим часом зателефонувала в Прилуки. Із заводу відповіли, що Колесникова не знають, до них він ніколи не приїжджав, а тим більше не влаштовувався на роботу. Дзвонила теща й в інші місця, де він міг бути. Проте скрізь відповідали, що Колесникова у них немає. Загадкове коло замкнулося...
ЗАХОПЛЕННЯ ЗАРУЧНИКА Олексій Деркач та Олександр Потапчук були майже однолітками. Познайомилися кілька місяців тому. Жили в обласному центрі, хоча й на різних вулицях, але зустрічалися часто. Щось тягнуло їх один до одного. Обидва були одружені, проте ніде не працювали. Гроші мали, бо займалися крадіжками іномарок. Для надійного зв’язку постійно носили в кишенях мобільні телефони. Одного літнього дня Деркач зателефонував до Потапчука додому. — Олександре, треба негайно зустрітися. Є одна цікава справа. — Яка?— запитав Потапчук. — Приїжджай у бар “Саванна”, там і поговоримо. Через півгодини друзі вже сиділи за столом у барі. Перед ними стояли келехи з пивом. Зробивши кілька ковтків, Деркач сказав: — Недавно я довідався, що неподалік залізничного вокзалу проживає самотній чоловік, котрий щодня пиячить, через це розлучився з дружиною. Має двокімнатну квартиру, але чимало заборгував за неї. Є можливість заволодіти квартирою. — Як його прізвище? — Микола Колесников. — А як ти збираєшся квартиру у нього забрати? — Ти мені в цьому допоможеш. За це отримаєш півтори тисячі доларів,— пообіцяв Олексій. — Що я маю зробити? — Треба якимось чином викрасти в Колесникова всі його документи. — А що далі? — Буде видно... Там все піде, як по маслу. Давай для початку виготовимо фальшивий бланк-повідомлення з ЖЕКу про заборгованість Колесникова за квартиру. Ти, ніби представник ЖЕКу, вручиш його господарю квартири. Скажеш, щоб показав тобі всі документи на квартиру. Запам’ятаєш, звідки він їх вийматиме. Аферисти віддрукували текст бланка-повідомлення у комп’ютерному клубі на вулиці Московській. Довідалися, який в Колесникова борг й вписали туди. Печатку й підписи підробили. Потапчук поніс його до власника квартири. Двері відчинив, почувши дзвінок, господар. Він був напідпитку. — Ви Колесников?— запитав Олександр. — Звичайно... — У квартиру зайти можна? — Заходьте... — Я представник ЖЕКу. Прийшов нагадати, аби ви негайно погасили борг — тисячу гривень — за квартиру. Інакше доведеться з квартирою розпрощатися,— простяг йому бланк-повідомлення. — А ще дайте мені всі документи на квартиру. Я їх огляну. — Ще цього не вистачало… Я сам в усьому розберуся,— ховаючи бланк-повідомлення, сказав невдоволено Колесников. — Розбирайтеся... За кілька днів я знову прийду. Деркач чекав Потапчука неподалік. Він сидів за кермом автомобіля “Мерседес-Бенц” жовтого кольору. Олександр сів поряд. — Щось вдалося зробити?— запитав Олексій. — Бланк передав, а документи він відмовився показати. Кілька хвилин Деркач мовчав. — Треба Колесникова впіймати у місті, запхати в салон, кудись завезти, напоїти й там допитати,— кинув нарешті... Два дні майже до півночі Колесникова чекали неподалік його будинку. Той не з’являвся. На третій вечір, коли майже стемніло, він вийшов на подвір’я. Постояв хвилину й рушив у бік кінотеатру “Промінь”. Знову був напідпитку, але зайшов у магазин, купив пляшку горілки. За ним стежив Потапчук. Колесников забрів у літнє кафе, сів за столик, замовив пива. Потягував з пляшки горілку й запивав пивом. Закуски не брав. — Ти зможеш його сам запхати в салон автомобіля, коли вийде з кафе?— кивнув у бік Колесникова Олексій. — Не зможу,— відверто признався Потапчук. — Тоді слідкуй за ним, а я зараз повернуся. Через кілька хвилин Деркач привіз до кафе свого молодшого брата Валерія. Тепер втрьох чекали, доки вийде їх жертва. Микола за столом сидів недовго: келих та пляшка вже спорожніли. Він вийшов з кафе й рушив вулицею. Деркач-старший, котрий весь час сидів за кермом, обігнав його й зупинився за півсотню кроків. Деркач-молодший та Потапчук йшли за Миколою позаду. Коли Колесников порівнявся з “Мерседесом-Бенц”, вони кинулися до нього й запхали на заднє сидіння. Самі вмостилися з обох боків. Іномарка рвонула з місця й зникла в темряві. Колесников був настільки п’яний, що не чинив ніякого опору. Навіть не питав, куди його везуть...
КАТІВНЯ У ПІДВАЛІ — Куди веземо Колесникова?— запитав Потапчук. — У село Струмівка до мого дядька. У нього є глибокий підвал, нехай там посидить трохи,— відповів Олексій. Коли приїхали до дядька, той уже спав. Колесникова підхопили попід руки й по сходах завели у підвал. Там замкнули, залишивши йому пляшку горілки та закуску. Вранці дядько запитав, чому на його подвір’ї стоїть іномарка. — Поламалася, то ми її тут тимчасово залишили,— пояснив Олексій. Дядько пішов на роботу. Злочинці спустилися у підвал. Колесников уночі нічого не їв, але півпляшки горілки випив. Знову був п’яний. — Де твої документи на квартиру?— запитав Олексій. Колесников не розумів, що від нього хочуть. Валерій у кишенях полоненого знайшов ключі від його квартири, передав брату. — Ви побудьте тут, а я махну до його квартири, пошукаю документи,— сказав Олексій й поїхав. Через деякий час по мобілці повідомив, що крім паспорта Колесникова, нічого не знайшов. Повернувся у підвал. Били Миколу й весь час допитувалися, де сховані документи на квартиру. Почало світати. — Що будемо з ним робити?— запитав Олександр. — Давайте завеземо додому й кинемо під кущем,— порадив Валерій. — І втратимо квартиру,— зі злістю підсумував Олексій. — Ти, Олександре, поки що їдь додому, а ми з братом ще поговоримо із Колесником. Потапчук поїхав у Луцьк попутним транспортом. Олексій у підвалі знову бив Колесникова. Той, перебуваючи під горілчаним наркозом, здавалося, на удари не реагував. Деркач розумів, що залишати побитого й закривавленого чоловіка не можна. Протверезівши, він одразу піде у міліцію, про все розповість. Викрутитися не вдасться. Доведеться сісти уже вдруге за грати. Деркач знайшов сокиру й лопату, поніс до автомобіля. Коротко наказав Валерію: — Сідай, поїдемо! — Куди? — Потім побачиш. Брати посадили Колесникова в іномарку. Він уже ледве дихав. Як згодом виявилося, у нього було поламано кілька ребер. Деркач-старший погнав автомобіль до села Липа, що за п’ятдесят кілометрів від обласного центру. Місцевість ту знав, бо колись приїжджав у село. Зупинився на горбку у чагарниках, неподалік ставка. Витяг з автомобіля сокиру і лопату. “Брат полякає Колесникова та й відпустить”,— вирішив Валерій й пішов до ставка мити руки. Олексій з сокирою в руках підступив до Миколи. — Я дав тобі тисячу доларів, аби ти заплатив за квартиру. Де ти їх подів?— запитав Деркач. — Може, й дав... Не пам’ятаю... Розлючений бандит кілька разів ударив Колесникова обухом по голові. Зрозумівши, що той уже не дихає, викопав яму й згріб туди нерухоме тіло. — Де Колесников? — повернувшись, запитав Валерій. Олексій кивнув головою на розрівняний пісок поміж чагарників... Наступного дня всі троє сиділи в барі, й Олексій розповів, як позбувся Колесникова. — Дивися, ніде про це не проговорися, бо підеш услід за ним!— попередив друга. — До речі, я знову побував у квартирі Колесникова. Цього разу знайшов усі необхідні документи. Тепер у його паспорт ти вклей свою фотографію й продаватимеш квартиру, як її власник. — А, може, краще ти свою вклей,— порадив Олександр. — Моє фото в міліції вже знають... Через тиждень бандити квартиру продали одному лучанину за 13250 доларів, проте грошима скористатися не встигли, бо незабаром були викриті й опинилися на лаві підсудних. Крім вбивства та пограбувань, вони мусили відповідати ще й за викрадення кількох іномарок, незаконне зберігання холодної та вогнепальної зброї. Тепер стало зрозумілим, звідки безробітні брали гроші. Нещодавно колегія суддів судової палати в кримінальних справах апеляційного суду області засудила головного організатора банди і вбивцю Олексія Деркача на тринадцять з половиною років позбавлення волі, Олександра Потапчука — на вісім років, Валерія Деркача — на три з половиною роки. Вони також будуть змушені відшкодувати великі матеріальні та моральні збитки, які завдали потерпілим чи їх сім’ям. Отож, ще одна банда грабіжників і вбивць перестала існувати.
