Про нову книжку протодиякона Олега Ведмеденка “Смак благодаті”...
Про нову книжку протодиякона Олега Ведмеденка “Смак благодаті”.
Дмитро СТЕПОВИК, доктор богословських наук, професор Київської духовної академії УПЦ Київського патріархату, академік Академії наук вищої школи України.
У церковних колах православним Церквам дорікають, що вони невиправдано згорнули місійну і місіонерську працю серед пастви. На мій погляд, є дві основні причини відсунення нами, православними, місіонерства на другий чи й третій план покликання архієреїв, кліриків і мирян до спасенної роботи, дорученої нам Богом. Перша — залишки способу думання, яке побутувало за комуно-більшовицького, тоталітарного, атеїстичного режиму, що, мовляв, вся духовна робота Церкви мусить провадитися у стінах храму, бо ж є закон про відділення Церкви від держави. Друга — те, що місіонерство набуло негативного змісту через напористу місіонерську роботу в Україні різних західно-східних сект. Правда, одна з православних спільнот в Україні, управлінський центр якої знаходиться поза межами нашої держави, по-своєму розуміє свою “місію” на нашій землі – боротися проти всього українського, боротися відверто, нахабно, з використанням геббельсівського пропагандистського арсеналу очорнювання, проведення псевдо-хресних ходів, втручанням у суто політичні процеси із закликами, за кого голосувати, а за кого — ні, бо інакше буде відлучений... Таке “місіонерство” нічого спільного з православ’ям, з християнством не має; воно на порядок гірше сектантського місіонерства. Треба за них багато молитися, щоб Бог відвертав їх від злоби. При такому не надто веселому стані з православним місіонерством не може не викликати зацікавленість ініціатива окремих православних служителів самотужки провадити популяризацію Слова Божого як у стінах храму, так і за його межами. Добрий приклад подає нам радіо. Давно звучить на першому каналі Національної радіокомпанії недільна православна передача “Благовіст”, яку багато років провадить талановитий журналіст Володимир Татаренко. Подібні передачі мають греко-католики („Воскресіння”), римо-католики („Кредо”), протестантські конфесії. Це є місіонерство, і місіонерство правдиве, бо воно засноване на Святому Письмі, роз’ясненні його святих істин широким колам нашого громадянства. Ще у квітні 2003 року глава УПЦ Київського патріархату патріарх Філарет (Денисенко) разом з ведучим, автором цих рядків, започаткували одногодинні бесіди в прямому радіоефірі (третій канал) „Євангельська духовність і сьогодення”. Передачі йдуть щосереди між 20 і 21 годинами і користуються великою любов’ю радіослухачів. Прозвучало уже близько ста передач: це сто слів хвали Богові за його „смак благодаті” нашій Україні. Патріарх Філарет, як ніколи раніше, показав себе в цих бесідах глибоким і проникливим інтерпретатором Біблії (він же в ці роки перекладав Святе Письмо з синодального видання сучасною українською мовою). Духовні лідери, такі, як Філарет (Денисенко), показують приклад молодшій генерації православних священнослужителів. У Луцьку мешкає цікавий, інтелектуально розвинений протодиякон Олег Ведмеденко. Це сучасна людина, без комплексів. Олег відкритими очима дивиться на Біблію і розуміє Її, як давні „первісні” християни і християнські мислителі Ранньої Церкви. Він збирає в пивниці (не люблю слова „підвал”) кафедрального собору УПЦ Київського патріархату Св. Трійці в Луцьку людей на біблійні курси. Протодиякон не читає там щонеділі о 15.30 лекцій в прямому розумінні слова; він відповідає переважно на запитання християн, і то не лише православних. Це є правдива місіонерська праця. Оскільки вона занедбана, то від деяких традиціоналістів у лоні православ’я протодияконові Олегові Ведмеденку „перепадає на горіхи”. Отці різних рівнів, і то не лише в Луцьку, а й у Києві, в деяких обласних і районних центрах, іронічно сприймають слово о. Олега про те, що він зараховує себе до послідовників відомої в давні віки Каппадокійської школи богословської науки (вона розвинулася в добу великих східних отців на Близькому Сході й відіграла видатну роль в інтелектуалізації східного і західного християнства і в боротьбі з єресями). Отця Олега критикують колеги не за те, що він вибрав за зразок погану школу богослов’я (жоден правдивий православний християнин не зважиться твердити про маловартісність Каппадокійської школи), а що він ледь не впадає у гордість, рівняючись на таку славну школу... Цей аргумент, як на мене, шкутильгає на обидві ноги. Олег Ведмеденко зробив правильний вибір. Я прочитав його попередню книжку „Іще ніч” і ось цю нову – „Смак благодаті”. Це дуже добра книжка: священнослужитель вичерпно, точно за Біблією, із знанням сучасного життя і проникненням в непрості духовні проблеми людини ХХІ століття, відповідає на запитання людей: про рай, пекло, вічне життя після тілесної смерті, друге пришестя на землю Господа Ісуса Христа... Такі книги, та ще й рідною мовою, написані жваво служителем-патріотом Церкви й України, – нам вельми потрібні.
