61 рік минув відтоді, як Волинь була визволена від фашистів. На Заході ще гриміли бої, а краяни поверталися до мирної праці. Поверталися болісно, тамуючи гіркі спогади, зарубцьовуючи страшні рани...
61 рік минув відтоді, як Волинь була визволена від фашистів. На Заході ще гриміли бої, а краяни поверталися до мирної праці. Поверталися болісно, тамуючи гіркі спогади, зарубцьовуючи страшні рани.
На все життя запам’ятався спомин мами, котра якось обмовилась: “Не люблю я червоних маків...”. На моє здивування: “Чому?! Вони ж такі гарні...” розповіла: — То у війну було. Пасла я худобу, свою і сусідську. Почула у житі стогін. Пішла подивитися — там на межі солдат лежав. Обличчя не видно — одна кривава рана. Попеченими вустами ледь чутно шепотів: “Піть... Піть...”. А довкола — червоніють маки, вітер пелюстки з них обтрушує... Баба Варварка завжди мені у плящину води з собою давала. Хоч як не страшно було, піднесла я йому ту пляшку до вуст. Він напився і... Ось так ще одна мати не дочекалася ще одного сина. Така вона, ціна визволення. Пам’ятаймо про неї й тоді, коли милуємось у полі палахкотінням червоних маків, які цьогоріч квітують особливо щедро.
